Читать «Дисертація лейтенанта Шпильового» онлайн - страница 21

— Перейдімо краще до фактів, — відповів Танюшин.

Ми присунулися до столу, і я розказав про розшуки документів. Танюшин досить часто перебивав мене запитаннями. Його цікавили, на мій погляд, навіть зовсім незначні деталі. Як був одягнутий Гужва? Який він мав вигляд? Як поводилась Марія Андріївна, коли я виявив пропажу документів? Що казав голова Слобідської сільради завідуючому клубом? А потім він зовсім мене здивував.

— Не змогли б ви детально описати зовнішність хлопця, який ударив вас кухлем?

— Хіба це може стосуватися Петрищева? — цілком щиро вихопилось у мене. Нагадування про цей інцидент було мені неприємне.

— Все може його стосуватися, — сказав Танюшин. — Ви повинні зрозуміти це.

Я описав хлопця: червоне широке обличчя, воляча шия. Одягнутий у сіру спортивну куртку на блискавці. Хриплий голос. Здається, був напідпитку.

— Він стояв за вами один? — запитав Танюшин.

— Начебто один.

— А ви не помітили у його поведінці, жестах чогось характерного?

Я подумав.

— Коли він говорив зі мною, то його обличчя було повернуте трохи вбік, а очі дивились на мене.

Ми пробули у Танюшина більше як дві години. Прощаючись, він наказав:

— Матеріали про Петрищева збирайте, але пам’ятайте: ви тепер учасник крупної і, можливо, небезпечної гри.

Коли ми спускалися з другого поверху, Скосирєв сказав:

— Схоже на те, — мовив я, почуваючи в душі хвилююче напруження, наче хтось всередині у мене натягнув тонку стальну струну.

У БУХТІ ПРОЗОРІЙ

До бухти Прозорої ми приїхали разом з Скосирєвим і Танюшиним. Нас зустріла машина — верткий зелений газик, біля якого стояло три чоловіки: один у формі прикордонника і двоє в цивільному.

Ще дорогою Танюшин запитав мене, як ідуть справи. Я відповів, що поки що нічого нового. Дзвонила Марія Андріївна, просила зайти.

— Зайдіть сьогодні ж, — сказав Танюшин.

Я обіцяв.

Коли ми під'їхали до бухти, один з цивільних підійшов до Танюшина і доповів:

— Товаришу полковник, за вашим наказом берег оглянуто, шлюпку виявлено.

— Отже, ваше припущення правильне.

— Так, але чи це та шлюпка? — відповів цивільний у темному костюмі. Як пізніше я довідався, це був заступник Танюшина — капітан Костін.

«Виявляється, Танюшин полковник», — подумав я. Оцього я ніяк не припускав. Він здавався зовсім молодим, і поки Танюшин розмовляв із своїми співробітниками, я подивився на море. Воно було спокійне. Ідеальну гладінь не вкривав брижами вітер, не краяли хвилі. Білясті хмари грайливо відбивалися на полірованій поверхні, поправляючи пінисті зачіски. Немилосердно пекло сонце. Природа була безмовна. Я підійшов на край урвища і подивився вниз. Вода така прозора, що видно все до самого дна. На дні темніли рожево-зелені валуни, жовтіли розсипи піску і хитались густі хащі водоростей. Поміж камінням шмигали невиразні тіні — там ішло своє, підводне життя. Я сів на зелену траву, яка ще не встигла висохнути. Добре! І я згадав Галинку. Аж серце защеміло, що так вийшло з нею.

Збоку щось зашаруділо. Скосивши очі, я побачив маленьку ящірку з зеленою спиною і довгим хвостом. Вона припала до землі і з цікавістю втупилась на мене блискучими оченятами. Широко розкривши рот, вона важко дихала, роздуваючи, наче міхи, біленьке черевце. Все її пружинисте тіло було насторожене. Дихни сильніше, і вона враз щезне у щілині скелі. Справді, так і вийшло. Коли Скосирєв покликав мене, ящірка, метнувши хвостом, зникла так само швидко, як і з’явилась.