Читать «Дисертація лейтенанта Шпильового» онлайн - страница 19

— А ти що відповіла?..

Галинка схлипнула:

— Сказала, що ти вже поїхав.

— Навіщо ж ти збрехала?..

— Я боялася, що ти знову підеш із Скосирєвим і… і… ми знову не поїдемо…

— Ну, знаєш! — сказав я різко. — За такі речі…

Я не доказав, що буває «за такі речі», схопив рюкзак і побіг від причалу. Я думав тільки про одне: у Волногорськ! Негайно!

Вибіг на дорогу. Мені пощастило. До міста саме їхала вантажна машина. Молодий шофер із задерикуватим виразом обличчя сказав: «Якщо протягів не боїшся, лізь у кузов». А мені пригадалася приказка: «Обізвався грибом, лізь у кіш».

Вмостившись у куточку, я трохи охолов і пожалкував, що так обійшовся з Галинкою. Але повернутися до неї не міг. Я мусив побачити Скосирєва.

До Волногорська приїхали, як уже стемніло, і я негайно пішов до Скосирєва. Побачивши мене, він зрадів:

— Ну, ось і пропалий. А вас уже по всій області розшукують. Вчасно прибули.

Одягнувшись, він повів мене до тролейбусної зупинки.

— Куди поїдемо? — цікавлюсь.

— Побачите, — лаконічно відповів капітан третього рангу.

Ми вийшли з тролейбуса на Якорній площі. Скосирєв попрямував до сірого будинку, на фасаді якого поблискувала вивіска: «Управління державної безпеки». Я здивовано подивився на заступника командира по політчастині, а він одчинив двері, запросив:

— Прошу.

Нас уже чекали, бо відразу ж видали перепустки. Ми піднялись на другий поверх, і Скосирєв постукав у двері, оббиті чорним дерматином.

У кімнаті з широкими вікнами за невеликим письмовим столом сидів чоловік у світло-сірому костюмі. Він підвівся назустріч і, потиснувши мені руку, коротко відрекомендувався:

— Танюшин.

Із Скосирєвим, мабуть, вони були уже знайомі, бо йому він не називав свого прізвища. Ми сіли за стіл. Танюшин відклав пачку паперів і уважно подивився на мене:

— Ми запросили вас у важливій справі.

Обличчя в нього стало добре і ніби знайоме. У мене проходила скованість.

— Що ви скажете з приводу цієї радіограми? — Танюшин подав мені папірець.

Я пробіг його очима. Це було донесення командира нашого корабля про помічену з щита шлюпку. Повідомлялися також орієнтовні координати і те, що з шлюпки не відповіли на оклик.

— Так, шлюпку бачили всі — і я, і мої товариші.

— О котрій годині?

— Близько четвертої.

— Ви певні, що в шлюпці були люди? — запитав Танюшин.

— Цілком. Там була одна людина. Нам навіть здалося, що вона чула наші крики.

Танюшин побарабанив пальцями по склу письмового стола. Потім встав і підійшов до карти, завішеної темною шторкою.

— Отже, шлюпку ви помітили приблизно тут?

— Так, — відповів я, теж підійшовши до карти.

— Який був вітер?

— О четвертій годині вітер почав стихати і дув від норд-веста, балів три-чотири.

— А течія?

— Течія тут стала. За годинниковою стрілкою швидкість два вузли. Вітер міг збити швидкість, але не дуже.

— Ви добре пам’ятаєте обстановку.

— Мені доводиться нести вахту, — відповів я, — а вахтовий повинен знати обстановку. В тому районі наш корабель буває досить часто.

Танюшин підійшов до столу і дістав з яіцика логарифмічну лінійку. Він швидко і вправно щось обчислив і, прокресливши пальцем по карті, ткнув у край берега: