Читать «Карнавал у Марокко» онлайн - страница 5

— Вставайте, вже обід!

Хтось смикав Оту за руку й гукав хрипким голосом.

Ота згадав про пана Дантона, якого ще ніколи не бачив в обличчя, про нового друга, який пливе разом з ним до Марокко, і відчув подвійне щастя, що він не зовсім самотній.

— Зараз, — озвався він, — зараз.

Злізаючи, Ота, вже не соромлячись, став на долішні нари і вперше побачив пана Дантона — той стояв біля нар. Невисока постать, ледь помітна в сутіні каюти. Лампочка, яка блимала під стелею, кидала тьмяне світло на його рідке попелясте волосся і на кінчик носа, здавалося, неймовірно довгого, мов патичок, що стримить із пташиної хатки. Більш нічого Ота не побачив, тільки обриси дрібненького чоловічка. І, звичайно, його неймовірно великі зуби. Вони блиснули, коли Дантон усміхнувся.

Потім вони йшли коридором, який хитався, пан Дантон попереду, наче провідник.

— Ви спали як убитий, — сказав він, не обертаючись. — Чотирьом нашим сусідам уже стало погано. Вам ні? Чудово. Ох і наїмося ми з вами сьогодні! Бо хто ж прийде обідати? Хіба що ми, бувалі моряки, ха-ха! — Плечі його здригнулися від сміху.

Вони були вже в їдальні, пан Дантон обернувся, сів і вказав на стілець напроти. Сідаючи, Ота Скала подумав, що чим менше йому видно пана Дантона, тим краще.

Це був непоказний чоловічок з курячою головою. Зрізане підборіддя, здавалося, поступалось місцем перед носом, яким пан Дантон водив на всі боки, гучно втягуючи запахи кухні.

— Вип'ємо з такої нагоди, друже!

Він захихикав і вищирив порцеляново-білі зуби, які, безперечно, робили честь дантистові, своєму творцеві, але в роті пана Дантона видавалися успадкованими від когось набагато більшого, грізнішого, найімовірніше, від короля людожерів.

Ота опустив очі:

— Я, мабуть, не їстиму.

— Чого?

— Мені погано.

— Пусте, — недбало махнув рукою пан Дантон. — Їжте і мовчіть. Це головне.

Він заходився їсти, але не мовчав. Навпаки, здавалося, що жування пробуджує в ньому балакучість, так само як лоскотання викликає у людини сміх. Розправляючись із закускою, пан Дантон пояснив, що за фахом він годинникар. І досить знаменитий.

— Знаменитий! — повторив виразно, вкинув у рот шматок сардинки й на мить замріявся. — Знаменитий, мосьє! Але я мав із цього мало користі. Зрештою, цілком можливо, що в цьому була і моя вина. Людині ні до чого ідеали, а тим паче надто висока думка про себе. Це величезна помилка, друже. Взяти, наприклад, мене. Коли двадцять років тому я попав до Марокко, то думав, що, маючи таке ремесло, зроблю небачену кар'єру. Словом, я був ідеаліст, тобто дурень.

Він доїв закуску й закурив сигарету, яку потім тримав у долоні так, наче стояв на варті біля порохового погреба й боявся, що надійде офіцер.

— Точніше кажучи, я не знав тамтешньої ситуації, — раптом заявив він дуже категорично. — Як це розуміти? Зараз усе поясню. Ви не повірите, друже, як мало годинників було тоді в тій країні. В усій Касабланці можна було нарахувати ледве півдюжини будильників, та й то хіба в родинах наших генералів. А хто там був ще, крім нашої армії? Тільки цей набрід, який і досі не має уявлення навіть про господа бога, не кажучи вже про час. Та ми їх таки навчили розуму!