Читать «Карнавал у Марокко» онлайн - страница 4

Мірко Пашек

В Епінаку Ота Скала прожив два роки, гордий і задоволений. Навесні третього року посварився з бригадиром, чистим директом поклав його на землю, зрозумівши з того, що його боксерський хист іще не пропав.

Але пишався він цим, на жаль, усього кілька секунд. Коли бригадир полетів у куток майстерні і, чіпляючись руками, звалив на себе купу мотлоху, впав навзнак і глухо застогнав, Оту пойняв страх од власної сили, і він накивав п'ятами.

Таким фіналом своїх успіхів у Епінаку він уже не пишався. Щось казало йому, що він дав маху, до того ж виявився поганим боксером, маючи надто гарячу голову й надто легко піддаючись паніці.

Ні, тікати йому не треба було. Ні в якому разі. Треба було підійти до тієї руїни в кутку й хлюпнути на неї водою. Треба було сказати: «Друзі до смерті! Тепер ви принаймні бачите, що жартувати зі мною не можна!..» Або щось подібне. А він замість цього послав туди двох горілчаних братів, які вчасно нагодились, і забрав своє манаття…

І ось тепер він гойдався на пароплаві, плив до Марокко й гомонів з якимсь паном Дантоном, котрого ще не бачив в обличчя, знав тільки на ім'я, і мав відповісти на запитання:

— Яке ремесло? Який бізнес?

— Автомеханік, — сказав він нарешті. Йому здавалося, що з усіх ремесел це найблагородніше, найславетніше і справді інтернаціональне. Одне слово, ремесло всіх ремесел.

— О! — вигукнув невидимий пан Дантон. — Це прекрасно! Це чудово! Знаменито!

Потім запала тиша, тиша пароплава, де насправді немає тиші, бо металеві стіни стугонять од гуркоту машин і натиску хвиль. Серед глибокого, безперервного гудіння, яке розхитувало стареньке тіло «Менари», серед гуркоту турбін іноді виринав високий звук — це хвилі били в борт пароплава і з плеском відкочувалися назад. Вони облизували «Менару» й хилили її на один бік. Потім на другий. Хитавиця. Сюди — туди. Ліворуч — праворуч. Уперед — назад. Краще заплющити очі й ні про що не думати. Усе минуле, здається, лишилося далеко позаду…

Ота Скала заплющив очі й спробував ні про що не думати. Забув про пана Дантона. Але не забув про пароплав; навіть у сні, який незабаром здолав його, відчував це безперервне погойдування…

2

Ота прокинувся з думкою, яка засіла в голові ще до того, як він заснув: «Усе минуле, здається, лишилося далеко позаду…»

Це була правда. З тієї хвилини, коли він вийшов на палубу пароплава й побачив, як берег тане вдалині, минуле видавалося йому схожим на цей берег: «Adieu! Прощайте!» — Тепер він був сам, а довкола — море.

Він знав про це й зараз, іще не зовсім прокинувшись: «Менара» гойдалася дужче, ніж уранці, і чути було лункий гуркіт — так гуде метал, коли по ньому вдарити кулаком; це гув залізний пароплав під ударами хвиль. Щасливий Ота був десь серед Атлантичного океану, плив кудись за обрій, до країни, про яку знав дуже мало. Всміхнувся. Може, зрештою, це не така вже й дурниця, його втеча з Епінака.