Читать «Карнавал у Марокко» онлайн - страница 29

Каміль не відповів. Закурив сигарету.

— Боксер, — озвався він за хвилину, — професіональний боксер — це все одно, що сигарета. Точніше, спершу це сигарета, а потім уже тільки недокурок, якого хтось кинув на тротуар. Ну, а Монді Перрейра ці недокурки збирає. Іноді ними ще можна кілька разів затягтися, але буває, що помиляється й Монді.

— А ти… ти теж недокурок?

— А хіба ні? — сказав Каміль і поволі підвів своє обличчя.

Це було жахливе видовище. Скісне світло лампочки підкреслило тінню кожен рубець, і те, що на сонці здавалося бойовищем, змінилося на плетиво ліній, на згарище, на страшну й потворну маску.

— Так, — сказав Ота, — ти, видно, й справді звідав чимало, але в Страсбурзі я бачив одного автогонщика, коли той вийшов із лікарні, — ти проти нього мадонна, можеш мені повірити.

Каміль закліпав очима. Здавалося, що ці слова його трохи втішили. Він знову ковтнув вина. Ота долив йому:

— Вип'ємо ще по одній?

— Ні. Я після вина погано сплю.

— То, може, замовимо щось інше? За гроші Монді.

— Коньяк, — сказав Каміль. Він уже трохи пожвавішав. — Тільки коньяк. Ти давно займаєшся боксом?

— Кілька років. Я аматор. Не маю ніякого розряду. Тепер, мабуть, надовго покину це.

— Ти бився цілком пристойно.

— Гм. А ти? Давно боксуєш? — запитав Ота.

Каміль засміявся:

— Я? З пелюшок! Власне, ще раніше! Я боксував і грав у футбол ще в материнській утробі.

Обидва голосно зареготали.

— А хто… — поцікавився раптом Ота, — хто ця білявка? Перрейрина дружина?

— Джоанна? — Каміль кивнув головою. — Так. Тебе це, мабуть, дивує?

Вони цокнулись, і Каміль хвилину потримав коньяк у роті, перш ніж проковтнув.

— Вона англійка. Дочка священика.

— Дочка священика?

— Ну, може, пастора, — сказав Каміль. — Я не знаю, як їх в Англії точно називають. Проте вони одружуються і мають дітей. Ходімо?

З шістдесятьох франків у Оти лишилося ще понад сорок, і підіймаючись на палубу, Ота весело пританцьовував. Був радий, що познайомився з Камілем. Схоже, що це добрий хлопець, хоч і трохи відлюдько. Але хто б на його місці зміг бути веселуном… Отже, Джоанна! Йому подобалось це ім'я і те, що вона — дочка священика. Це додавало їй привабливості. Свята, черниця, майже недосяжна…

На носі пароплава стояв кремезний чоловік. Заклавши руки за спину, він дивився на арабів, які сиділи навпочіпках, дивився так пильно, мовби спостерігав рибок в акваріумі.

— Це наш латиш, — сказав Каміль Верхарт. — Агов, Густе!

Густ здригнувся, обернувся й вирячив на них свої бляклі очі з темними, як чорні мухи, зіницями.

— Поглянь, Густе, — Каміль показав на Оту, — це той боксер, який сьогодні нокаутував Гадюку.

Густ радісно всміхнувся, звів брови і широко розплющив очі.

— Це добре, — сказав він швидко. — Гадюка — негідник. Гадюка не вартий того, щоб жити на світі!..

— Тобі вже краще? — перебив його Каміль.

— Гадюка не вартий того, щоб жити на світі! — уперто повторив Густ. — Ні, мені не краще! Не краще! І я не вийду на ринг, робіть зі мною, що хочете! Мені треба ще добре відпочити! Щонайменше три дні! — І вирячився на Каміля… Той похитав головою: