Читать «Карнавал у Марокко» онлайн - страница 31

Ота Скала дивився їм услід і думав про те, що добре мати мудру голову й сильні руки, як про це недавно казав пан Дантон. Мудру голову, сильні руки й пристойне ремесло. Не таке, як у цих двох.

Повз нього пройшов латиш Густ, так квапливо, немовби вирішив дійти до Марокко пішки. Обернувшись йому вслід, Ота побачив далеко в морі червоні відблиски заграви. Вони тяглися вузькою смугою від пароплава аж до обрію, куди котилося сонце. Їх перетинали, розбивали хвилі, й здавалося, ніби то криваві сліди, що їх залишив якийсь поранений. Може, Каміль, може, Густ, а може, обидва. Це було гарне видовище, проте воно породжувало похмурі думки, і Ота обернувся до моря спиною. Він хотів дивитися на світ веселими очима.

Прямо над пароплавом у небі висів блідий місяць і всміхався до Джоанни Перрейри. Вона стояла сама на палубі першого класу, дивилася вдалину в бінокль, схожа не на дочку пастора, а на дочку місяця; в сутінках вона була така ж бліда й ледь окреслена, як і місяць.

— Агов, Джоанно, — сказав Ота.

Вона, звісно, його не почула. Він сказав це дуже тихо, уявивши собі, як це було б прекрасно, коли б вони були знайомі і, може, кликали б одне одного на ім'я. Джоанно! Ото! Любий!

І Ота несподівано рушив до неї. Нічого не міг із собою вдіяти — вона йому подобалася. Зрештою це було цілком природно. Коли вони не знайомі, то можуть познайомитись; а коли познайомляться, то, можливо, кликатимуть одне одного на ім'я; а потім дійдеться й до слів «любий» та «ma chere».

Ота вибіг по східцях до бар'єра першого класу, але переступити його не наважився. З нього вистачило й того, де він був. Звідси до Джоанни він міг доторкнутися рукою. До всієї Джоанни. Це вже не була бліда тінь. Джоанна була в білій сукні з рожевими квіточками, й коли раптом опустила бінокль і глянула на нього, на Оту, він помітив у її очах червоні іскорки, відблиск вечірньої заграви.

Ота спробував якнайчарівніше всміхнутися.

— Не сердьтеся, мадам, але я хочу вам подякувати.

— За що? — здивувалася жінка.

— За те, що ви заступилися за мене…

— Звідки ви знаєте, що я за вас заступилася?

— Ну… — несміливо мовив Ота. — Це ж ясно як день. Без вас пан Перрейра не заплатив би мені ані сантима.

— Та що ви, — всміхнулася вона. — Ви цю винагороду заслужили, а мій чоловік — людина порядна.

Вона ще раз всміхнулася, тільки на мить, немовби казала: «Ну, годі, тепер іди!» — підняла до очей бінокль, і Ота раптом зрозумів дві речі: що Перрейра не порядна людина і взагалі всій розмові кінець.

— Отже… та я все-таки вам щиро вдячний, — мовив Ота збентежено і відійшов.

Він розумів, що не треба було так легко піддаватись. Проте йому більше нічого не спадало на думку. Жодного слова. Заперечити їй, сказати, що її чоловік негідник, мерзотник і його треба послати під три чорти вже хоча б тому, що у нього така чудова дружина. Але казати їй цього він не міг, бо то була незвичайна жінка. Якась особлива, ніжна й тендітна. Справжня ікона… Одне слово, пасторова донька. Що ж тепер робити?