Читать «Карнавал у Марокко» онлайн - страница 24

— Один, два, три…

— Забирайтеся геть! — схопив його за руку Перрейра. — Я забороняю!

— Замовкни! — вигукнув молодик замість числа десять, одштовхнув Перрейру і випростався: — Все! Переможець він, а ти давай плати!

— Ані сантима! — замахав Перрейра рукою. — Це був фол, і вирішую тут я!

— Неправда! — вигукнув молодик. — Переможцю, ану заціди йому в пику, хай знає, що таке чистий удар!

— Неправда! Плати-и-и! — сипло крикнув пан Дантон. — Шахраї! — Маленький, мов пташеня, він вискочив на ринг, грізно ошкіривши свої незліченні зуби, готові вп'ястися Перрейрі в шию. — Плати! Шістдесят франків і ні сантима менше! Хай платить, громадяни! Хай дотримає своєї обіцянки! На нього, громадяни!

Голос у пана Дантона зірвався, та, напруживши всю свою волю, він ще спромігся пропищати:

— Правосуддя! Справедливість!

Але потім зовсім утратив голос і стояв німий, звівши вгору долоні, які стискалися й розтискалися, немовби волали замість уст:

«Громадянине бій за переможця! Громадяни, вперед!»

Весь цей час Гадюка лежав на палубі. Ніхто не звертав на нього уваги, навіть переможець.

Ота стояв біля каната, на який хвилину тому впав, але вже не такий насторожений. М'яв паралізовану ударом руку й через те трохи послабив пильність. Ще не вірив у перемогу і в кінець бою. Не міг вірити. «Як це могло статися?» — свердлила мозок одна-єдина думка.

Але відповіді не знаходив. Тер холодною рукавичкою чоло, яке аж пашіло вогнем, бачив пана Дантона, свого мовчазного захисника, захриплого трибуна, стежив за його героїчною боротьбою з голосом, і йому ставало трохи смішно, хоч він і досі тремтів.

«Нерви, нерви, — подумав Ота, і ця думка немовби прорвала загату. Він раптом зрозумів, чому переміг і як це сталося: пароплав хитнувся, і Гадюка налетів на його кулак, утративши рівновагу. — Ось як це було. Нічого незвичайного — умови для обох були однакові. І якби це я налетів на кулак Гадюки, Перрейра спокійно полічив би наді мною до десяти. А над Гадюкою він не захотів лічити й не заплатить мені обіцяної суми. Втім, я не дуже й шкодую. З великим задоволенням я зацідив би йому, нікчемі, в щелепу. — Ота люто глянув на Перрейрину просяклу потом сорочку. — Шовкова. Мабуть, і кальсони у цього нікчеми шовкові! Втім, він, мабуть, носить труси, спортсмен же!..» Оту охопило нездоланне бажання піти й перевірити, зірвати з Перрейри білі штани й швиргонути їх за борт: «Ось тобі за ці нещасні шістдесят франків! Навчися додержувати слова!»

Це був той самий імпульс, який недавно спонукав Оту одним ударом покласти в куток майстерні бригадира. Але тепер він стримався: це бажання виникло не одразу, і Ота встиг охолонути. Він одвернувся від Перрейри і глянув на публіку. Судновий офіцер у білому кашкеті проштовхувався вперед. За ним ішла білява жінка. Вона зупинилася коло самісінького рингу.

— Монді! — суворо покликала вона. — Монді!

Це пролунало так, немов жінка кликала цуцика, але Раймундо Перрейра швидко обернувся і справді побіг до неї, наче цуцик.

Вона зашепотіла йому щось на вухо. Офіцер тим часом зупинився і глянув на небо. На його устах блукала усмішка. Моиді-Раймундо Перрейра знизав плечима.