Читать «Карнавал у Марокко» онлайн - страница 25

— Гаразд, — промимрив він. — Гаразд… — Відтак обернувся до юрби і заговорив знову, як на сцені: — Дами й панове! Вельмишановна публіко! Я дотримую свого слова — ось винагорода! — Перрейра витягнув гаманця із задньої кишені штанів. — Шістдесят франків, шановні! Можете самі порахувати! — І замахав банкнотами в повітрі.

— Хай живе переможець! — вигукнув молодик з квадратною головою і підняв Отину праву руку. Потім незграбно зняв з нього рукавички і розв'язав бандаж.

— Отже, ми виграли! — задоволено прошепотів пан Дантон. — Мерщій тікайте, друже, щоб вони знову…

— Полічіть свою винагороду, — порадив Оті молодик.

— Марселю! Камілю! Допоможіть Гадюці! — закричав Перрейра.

— Ходімо, швидко! — прошепотів пан Дантон. Він гордо ступав поруч переможця, мов сторожа, яка охороняє царевича в золотій короні. Цією короною були шістдесят франків у Отиній жмені, а царевич — він сам, Ота. Юрба почала розходитись, але за хвилину зібралася знову біля Марселя Петіжана й Каміля Верхарта, які допомогли підвестися Гадюці. Той уже стояв на ногах, і вони тільки підтримували його. Поминаючи Оту, він випростався, і його очі, знову примружені, як на рингу, вп'ялися йому в обличчя.

— Тьху, — сплюнув пан Дантон.

За боксерами йшли Монді Перрейра і білява жінка. Перрейра уважно слухав, коли вона йому щось пошепки пояснювала… мабуть, що не треба бути таким негідником. Ноги в неї були не тонкі й не товсті, а саме такі, які можуть сподобатися спортсменові з добрим смаком.

Ота, звичайно, мав на увазі себе. Добрий настрій у нього був цілком виправданий. Адже він виграв. Виграв!

Ота озирнувся, шукаючи свій одяг. Одяг лежав зіжмаканий біля підіймального крана, куди він похапцем його кинув. Підняв піджак, помацав нагрудну кишеню.

Кишеня була порожня.

Руки в Оти затремтіли. Він почав гарячково обертати піджак на всі боки, обмацувати кишені… Тільки сірники й трохи розсипаного тютюну.

На лобі в нього виступив піт, очі непевно забігали по палубі… й раптом наштовхнулися на коричневі, погано почищені черевики пана Дантона. Ота швидко підвів очі — до обличчя хазяїна черевиків.

Пан Дантон спокійно стояв, засунувши руку в кишеню. На устах грала усмішка. Потім він засміявся, показавши повен рот зубів.

— Ви щось шукаєте, друже? — Пап Дантон витяг руку з кишені, й Ота побачив, що в кінчиках пальців він тримає потертого гаманця.

Ота миттю стрибнув до нього.

— От бачите, бачите! — прошипів пан Дантон, усміхаючись, але в голосі його бринів докір. — Коли б я вчасно не взяв його на збереження, то це зробив би хтось інший. І зробив би краще або гірше. Залежно від того, як на це дивитись. А все тому, що ви носите гроші при собі.

Ота кивнув головою. Пан Дантон казав святу правду: він, Ота, — несосвітенний дурень. Він крутив у руці гаманця й аж тремтів, так хотів зазирнути всередину, але соромився. Це схоже було б на чорну недовіру до пана Дантона, людини чесної, яких треба пошукати.

— Прошу вас, перевірте свої гроші, — мовив пан Дантон, про все здогадавшись. — Не треба нікому довіряти.