Читать «Карнавал у Марокко» онлайн - страница 190

Але що ж усе-таки зробити? Як їх дістати?!

— Нічого. Ніяк, — відповів сам собі вголос.

Ота відчув, що це брехня, проте іншої відповіді не знаходив. Це було страшно — брехати самому собі. Йому здавалося, що він нітрохи не кращий за тих негідників, він зраджує самого себе, бо, дряпаючи на стіні смугу, думав про це цілком серйозно. Певно, він був тоді схвильований, певно, думки його відчайдушно вхопилися за пістолет, мов за першу реальну річ, до якої можна сягнути рукою і яка виявляється облудою, коли спокійно все обміркувати… Це було не божевілля. Не фантазія. Навпаки: тверда рішучість учинити хоч раз щось пристойне, скористатися з можливості.

Він зупинився.

«З якої можливості?»

І тієї ж миті рушив далі — йому все стало ясно:

«Звичайно, з тієї, яка випливає з безнадійної ситуації, 'коли людині вже нічого втрачати. А втім, якби виникла потреба, я не чекав би цієї можливості, а діяв би зразу. Діяв би, не думаючи, так воно чи ні.

Але як би я діяв?!»

Він не знав.

«Ба ні, я не боягуз, — засміявся. — Коли б я знав, як це зробити, то зробив би вже, мабуть, давно».

Ота пройшов щонайменше — кілометр, коли почув позаду тупіт. Пригнувся і побачив на тлі неба обриси самітного араба на віслюку. Випростався.

— Гей, чоловіче! — вигукнув він. — Підвези мене!

Араб зупинив віслюка й роззирнувся. Хоч була ніч, голову його захищав величезний солом'яний капелюх; Оті було добре видно, як цей капелюх крутиться й хитається з боку на бік.

— Підвези мене, — повторив він, підійшовши до араба.

— Добре, сіді.

Араб спішився, і Ота сів на гострий хребет віслюка, вкритий мішковиною.

— Ррра! — гукнув араб і палицею штрикнув віслюка. Віслюк побіг, і на стежці довго було чути цокіт його копитець та сапання араба, який біг позаду. Раптом удалині замерехтіли вогні. Це були лампочки над входом до фабрики Сі Омара і освітлені вікна гарему.

Ота зупинив віслюка й зліз.

— Фабор, сіді, — сказав араб і наставив долоню.

Ота понишпорив у кишенях, але там нічого не було, хіба шматина з загорненою в ній фотографією іншого араба. В поліції у нього забрали геть усе — новий капелюх, нові чорні окуляри, японську авторучку і гроші, — лишили тільки червону шматину, мабуть, тому, що вона була маленька й схожа на клаптик підшивки.

— У мене нічого немає, — сказав він. Та араб усе ще стояв з простягненою рукою і відсапувався. Тоді Ота скинув піджак: — Бери. Більше нічого дати тобі я не можу.

Араб оглянув піджак проти неба, наче хотів пересвідчитися, що в ньому нема дірок.

— Ти справді більш нічого не маєш, сіді?

— Справді.

— Дякую, сіді, — сказав араб. — Ти бідний, однак щедрий. — Він кинув піджак на віслюка, сів верхи і поїхав.

— Стій! — крикнув Ота. — Злазь!

Араб зупинив віслюка і зліз.

— Я дещо забув, — сказав Ота й швидко почав обмацувати кишені піджака, який так швидко обернувся в попону. Знайшовши шматину з фотографією, сховав її в кишеню штанів.

— Тепер можеш їхати, — сказав він арабові.