Читать «Будинок з привидами» онлайн - страница 73

Володимир Бєляєв

— Ти… що, безпритульний?

— Чого це? — спитав Коломієць здивовано.

— Ну, а де ж… ти голодував? Рідних у тебе немає?

— Чому? Є. В Балті залишилися. Але я з ними розійшовся на грунті релігійних переконань, — відповів Коломієць недбало й загадково.

Я подивився на Коломійця з недовір'ям, але видно було, що він сказав правду. І тут я вирішив, що мій новий знайомий — попівський син. Неначе вгадуючи мої думки, Коломієць примружився, хльоснув батогом коней і сказав:

— Тільки не думай, що я з духовного сану. Навпаки. Батько мій — найголовніший в Балті пролетарій був, він у мене у вальцьовому млині машиністом працював, але в бога одначе вірив і шмагав мене, як цуцика. І ніяк я його перевиховати не міг. Всі кімнати в іконах, лампадки горять, як піст — м'яса ані-ні. І я повинен страждати. Довго я страждав у сімейній неволі, але одного ралу забув, що постити треба, приніс додому кільце ковбаси. Смачної такої — з перцем, часником, просвічує вся. Сиджу собі на призьбі й жую. А вікно в хату відчинене, а в хаті батько святе письмо читає. А мені хоч би що. Уминаю ковбасу, аж за вухами лящить. Всю б з'їв, та батько почув з кімнати запах і шелесть до мене з поясом. Відшмагав добре. Боляче. Пояс солдатський, знаєш, з пряжкою мідною. Утік я в місто, ходжу по вулицях і плачу. Спина болить, серце болить, і жити не хочеться. Образливо ж — за якусь там ковбасу відшмагали. Звернув, на головну вулицю, а там клуб комсомольський, всі вікна світяться, а біля дверей афішка: лекція про походження релігії, і вхід вільний. 1 якраз, розумієш, на моє щастя, лектор путній трапився. Азартний такий. Волосся, як у попа, довге, густе, бігає по сцені і все кричить: бога немає, релігія — буржуйські казки, а людина насправді походить від мавпи. Зло мене взяло. От, думаю, бога немає, а мене через цього самого бога відшмагали. Прийшов додому — порожньо. Всі в церкву пішли, а ключ лежить під собачою будкою. Відімкнув я хату, засвітив лампу — ікони так і заграли навколо, святі на мене звідусіль дивляться, лихі такі, старі. Схопив я найголовніших із стіни та й покидав у помийну яму, — святі, святі, а зразу на дно пішли. Покидав — і страшно стало. Ну, тепер, думаю, амінь, — загинув Микита. Не жити тобі з рідними. Уб'є, думаю, батько, як повернеться з церкви. Залишив йому записку. І в тій записці написав: «Тату, ви мене відшмагали, що я в піст їв ковбасу, а насправді бога нема, все це буржуйські казки, і я, щоб помститися вам, повкидав ваших святих у помийну яму. Бувайте». Махнув я по допомогу в комсомол, служив сторожем у комсомольському клубі, голодував здорово, такий піст мені був — краще не згадувати. Ну, а згодом послав мене повітком в радпартшколу.

— Товаришу Коломієць…

— Можеш називати мене Микитою.

— Микито, а чого ти з курсантами у футбол не граєш?

— У футбол? Ну, ото дурниці! — Коломієць знизав плечима. — У футбол самі сопливі грають, стану я з ними паскудитися!