Читать «Будинок з привидами» онлайн - страница 72

Курсанти стояли біля сінника вже повдягані, попричісувані. Вони підсміювалися з мене. Калюжі води та плями мильної піни біліли позаду мене в траві. Видно, курсанти давно повмивалися.

Помітивши мою ніяковість, Полевой сказав:

— Ну, гаразд, забирай свої манатки та підемо з нами житла шукати. Пішли, товариші! — звернувся він до курсантів. — Часу залишилося. мало, — ось-ось на роботу покличуть.

Я нашвидкуруч згорнув простиню й ковдру в один клуночок, натяг штани й сорочку і, взявши на ремінь гвинтівку, подався наздоганяти курсантів. Разом з Полевим вони вже підходили до високого двоповерхового будинку під залізним дахом, який стояв на краю садиби далеко від стаєнь і комор. Будинок цей оточували порослі високим бур'яном клумби, вікна в будинку були повибивані, а по його стінах та іржавих ринвах вився дикий виноград.

Микита з Балти

Мене поставили за підручного до того самого курсанта, який випроводив мене з комсомольських зборів. До обіду вдвох з ним ми підвозили до молотарки пшеницю.

З себе був цей курсант зовсім молодий — низенький, худорлявий, з гладенькою смуглявою шкірою. Він був старший за мене тільки на три роки, але спочатку він поводився, як дорослий, і розмовляв зі мною звисока.

Коли ми приїхали на поле, він похвастав, що вмить накидає підводу снопами.

— Встигай складати, — важко сказав він і взяв вила.

Однак уже після сьомого снопа вила в його руках затремтіли, він сяк-так простяг мені тугий сніп і, втираючи піт з лоба, буркнув:

— Важкі собаки! Перекуримо це діло.

Поки він крутив цигарку й закурював я сплигнув на землю, підхопив блискучі вила і з розгону загнав їх у пишний верхній сніп, який прикривав сусідній, ще не початий полукіпок.

Дуже важко було викидати без передишки на підводу один по одному слизькі важкі снопи. Але я шпурляв їх не відпочиваючи. Хотілося довести курсантові, що я сильніший за нього. «Ти виставив мене з закритих зборів, у тебе широкі бриджі, будьонівка, чоботи, ти старший за мене, а я працюю краще. Ось дивися!» — думав я, проколюючи гострими вилами сухі злежані снопи. За комір сипалися колоски пшениці, осот. Уже боліла спина, шия, волосся було в солом'яній потерті, але я не заспокоювався і все кидав, поки не скидав на підводу цілий полукіпок — п'ятнадцять снопів. Тільки коли на місці полукіпка залишилася лиса галявинка з прим'ятим куколем, травою та мишачою ніркою, що йшла глибоко під землю, я приставив Била до підводи. Важко дихаючи, повільно, вдаючи, що не стомився, я підійшов до курсанта, який сидів на колючій стерні.

— Ти, я бачу, завзятющий робітник, — сказав він, встаючи. — Недарма тебе до мене напарником призначили. У мене теж була колись сила, та ось з голодухи я її розгубив трохи. Ну, гаразд, лізь тепер наверх, а я покидаю.

Так, міняючись, ми скоро наклали підводу снопами, притягли їх довгим рублем і, позлазивши наверх, не поспішаючи, щоб не порозсипати снопів, поїхали назад у радгосп. Тільки ми звернули на курну дорогу, я обережно спитав:

— А як вас звати?

— По-перше, ти мені не викай. Я не барон і не князь, — сказав курсант важно. — А звати мене Коломієць, Микита Федорович Коломієць, маю честь! — Він скинув будьонівку, сидячи поклонився, і чуб його зразу розпушило вітром.