Читать «Будинок з привидами» онлайн - страница 67
Володимир Бєляєв
— Мене хіба візьмуть?
— Візьмуть. Я вже говорив з начальником школи.
— Добре. Я поїду.
— Поїдеш?
— Поїду!
— Але тільки доведеться тобі в радгоспі попрацювати, Василю. Байдики бити там не можна. І кофе з дівчатами вечорами пити не вдасться. Словом, сам собі будеш заробляти на хліб. Я в твої літа вже давно це робив і не жалкую. Згоден?
— Згоден.
— Тоді швиденько давай збиратися і марш до Полевого. На задній двір.
— Полевой теж їде?
— Так. Він начальник загону. Мерщій збирайся.
— Добре, тату, добре! — вигукнув я і, скочивши на плиту, потяг униз матрац, простині й подушку.
— Матраца брати не треба, — сказав батько. — А постіль візьми. І пальто візьми.
— Навіщо пальто? Жарко ж!
— Візьми, кажу. Знадобиться.
Я зняв з гачка своє старе осіннє пальто, склав його вдвоє і зав'язав в один клунок разом з рушником, простинями й подушкою. Батько стояв у мене за спиною і стежив, як я збираюся.
Хто втік?
Ми поїхали — вісімнадцять чоловік, — і я навіть не зміг побачити перед від'їздом Галі. Коли наша підвода їхала через фортечний міст, я, підвівшись, побачив унизу, під скелями, дах Галиного будиночка. Мені стало дуже тужно, що я не попрощався з Галею. Може, в цю хвилину вона сиділа в кімнаті і навіть не думала, що я проїжджаю поблизу, надовго залишаючи місто. Побігти сказати їй про це я не міг. Ніхто не став би мене чекати. Та й так усе ще не вірилося, що курсанти взяли мене в радгосп, що я, як дорослий, їду працювати разом з ними.
За містом, як тільки ми виїхали на шлях, що веде до Дністра, швидко стемніло. Путівець вився під самими городами і кукурудзяними ланами. Калюжі води виблискували на ньому. Грудки густої грязюки раз у раз одлітали від коліс і падали в кукурудзу, чути було, як чавкають копитами, грузнучи в грязі, коні, як дрібненькі бризки стукають у дерев'яні борти підводи. Скоро стало так грузько, що довелося звернути на шосе, хоч це було й не дуже здорово для селянських коней: всі вони були підковані тільки на передні ноги. По шосе поїхали швидше, зразу затрясло, зуби вицокували на кожному вибої. Я їхав на другому возі, підклавши під себе клунок з ковдрою, але все одно це мало допомагало, і я мріяв, як би скоріше звернути знову на м'який путівець. Візник Шершень, селянин років тридцяти, у полотняних штанях, коричневій свиті і в солдатському кашкеті я поламаним козирком, раз у раз підхльостував низеньких, але бадьорих коней батогом. Батіг гучно ляскав, і я жалів коней. І так їм перепадало: кожен гострий камінець, мабуть, боляче впивався в непідковані задні ноги з потертими копитами. Сказати ж візнику, щоб не бив коней, я не наважувався і всю дорогу їхав мовчки.
На задньому возі курсанти співали:
Ця пісня, приглушена гуркотом коліс, линула далеко над мовчазними полями в свіжому, після недавнього дощу, повітрі.
