Читать «Будинок з привидами» онлайн - страница 66

— Замовчи! — встаючи, вже зовсім голосно сказав батько. — Замучила ти мене своїми ложками. То слухай. Я сам узяв ложки і передав їх у комісію допомоги безпритульним. Зрозуміла? А будеш кричати — і решту віддам.

Тітка зразу замовкла. Вона дивилася на батька недовірливо. Я не знаю, чи повірила вона йому.

Щоб врятувати мене від тітчиних нарікань, батько сказав те, чого й не було. Цього я не сподівався! Мені стало шкода батька. «Ех, тварюка я, тварюка! — думав я. — Ну навіщо мені треба було продавати ті ложки? Попросив би в батька грошей, адже напевно дав би». А тут ще той суп! А з ним зовсім смішно вийшло.

На другий день після нічної тривоги батько повернувся додому брудний. Під ранок за містом пройшов сильний дощ. Чорні батькові штани були по коліна забризкані дорожньою грязюкою, а черевики розмокли і були здалека схожі на два куски глини. Стоячи на ґанку, він трісочкою чистив черевики, кидаючи грудки липкої жовтуватої грязі з ганку вниз, і розповідав мені про тривогу. Виявилося, що напередодні ввечері банда Солтиса зупинила біля Вапнярки швидкий поїзд «Одеса — Москва». Забравши з поштового вагона гроші, бандити подалися до румунського кордону. Чопівці чекали банду в полі, недалеко від Проскурівського шосе, але бандити змінили напрям і звернули до Могильова.

Коли мені батько розповідав, як лежали вони в засаді, підбігла тітка з порожньою каструлею в руках і спитала:

— Ти суп витяг, признавайся?

— Та не заважайте, тітко. Не брав я вашого супу, — відмахнувся я.

Тільки пізніше, коли тітка пішла, я згадав, що залишив суп відкритим на ободі колодязя. Мабуть, вночі до нього підібрався собака або інший який звір, тому що тітка знайшла порожню каструлю в бур'яні. Признатися, що я витяг суп, після того як я сказав «ні», було пізно, і я думав — все обійшлося.

Але й тут я помилився. А може, піти признатися зараз тітці, що це я витяг суп? Нехай не думає на курсантів. Ех, що буде, те й буде! Піду признаюся.

Я ступив до дверей, відчинив їх і побачив батька.

— Куди, Василю?

— Та я хотів…

— Ходім поговоримо, — запропонував батько і ввійшов у кухню.

Я зачинив двері і підійшов до плити.

— Сідай, — сказав батько і показав на табуретку. І ми сіли.

— Чи не набридло тобі ще байдики бити, Василю?

— Трохи набридло, — відповів я тихо.

— Я теж думаю, що набридло. Ходиш, никаєш як неприкаяний. Від неробства всякі дурощі в голову лізуть. Ложки, наприклад…

— Але ж не я винний, тату. Заняття на робітфаці ще не скоро. Що мені робити, скажи? Всі хлопці теж нічого не роблять…

— Я не знаю, що хлопці твої роблять, але думаю, що поки там дійде до діла, непогано б тобі попрацювати трохи.

Я дивився на батька. Сварка з тіткою, видно, мало вплинула на нього, — спокійний, мовчазний, він сидів на табуреті, дивився на мене й підсміювався.

— Ну, то що ж, Василю?

— А я не знаю…

— Знову не знаю…

— Ну, ти кажи, а я…

— Ну добре, скажу.

Батько підвівся і заходив по кімнаті. Помовчавши трохи, він підійшов до мене впритул і сказав:

— Бач, Василю, у нашій радпартшколі є радгосп. Не так, щоб дуже далеко, не так, щоб дуже й близько. На Дністрі. Місце там хороше, сади, річка. Сьогодні в цей радгосп на роботу їде група курсантів. Як ти думаєш, чи не проїхатися тобі з ними?