Читать «Будинок з привидами» онлайн - страница 65

Тільки-но Сашко сплигнув на траву, Кияниця ласкаво взяв його за руку й сказав:

— Ти хотів яблук, хлопчику? Ну що ж, набери, скільки тобі треба.

Сашко обережно підняв з трави двоє яблук і чекав, що ось зараз піп і почне його шмагати, але Кияниця сказав:

— Чого ж ти? Бери ще, бери. Не соромся!

Сашко подумав-подумав і, вирішивши «більш копи лиха не буде», став підбирати стиглі, запашні яблука. Він напхав у кишені, наклав повний кашкет, накидав за пазуху. «Пропадати — то з музикою!» — вирішив Сашко.

Стомлений і зразу обважнілий, він стояв перед Кияницею і чекав: що ж буде далі? На велике Сашкове здивування, Кияниця не торкнув його навіть пальцем, не тільки не повідбирав яблук, а навіть сам відчинив Сашкові хвіртку і сказав на прощання:

— Захочеш ще яблук — попроси. Дам. А красти не треба.

Через три дні Сашко наважився і прийшов до попа знову. Перш ніж повести Сашка в сад, Кияниця довго розпитував його про те, що робиться в трудшколі, які нові вчителі прийшли, як справляється Лазарєв.

Ласкаво й ніжно розпитував він Сашка, а потім запропонував допомагати йому готувати уроки. Ось і став Сашко заходити до попа Кияниці в гості, з ним разом він і в церкву спочатку ходив, а потім, коли Кияниця влаштував його прислужником, уже й сам бігав туди кожного вечора, коли йшла відправа.

Мене дуже здивувало, коли я дізнався, що саме Сашко Бобир розказав Маремусі про привиди в радпартшколі. Після того як весною ми закінчили трудшколу, я ні разу не бачив Сашка Бобиря в наших краях: він пропадав десь там у себе, на Підзамчому. Від кого ж, цікаво, він міг дізнатися, що в радпартшколі водяться привиди? Я нетерпляче чекав наступного вечора.

Та нічого, на жаль, я не дізнався. Більш того: я не зміг прийти до Петька Маремухи о сьомій годині, як обіцяв.

Вранці, коли я вмивався під кущем бузку, у двір в'їхали одна по одній чотири селянські підводи. Візник першої підводи спитав щось у вартового. Той показав рукою на задній двір, і підводи проїхали туди.

Вже пізніше, коли сонце стояло над головою, я бачив, як курсанти винесли з будинку кілька тюків з білизною, ковдрами і навантажили їх на підводи. Я вирішив, що, мабуть, знову де-небудь петлюрівська банда перейшла кордон і курсанти збираються її ловити.

Прийшов час обідати.

Я вбіг у кімнату до рідних і почув, як батько сказав тітці:

— Ну, годі!

— Нічого не годі! — раптом закричала тітка. — Ти мені рота не замажеш. Говорила й говоритиму.

— Ну й говори, — сказав батько лагідно.

— А от і скажу. Свідомі, свідомі, а…

— Ти знову за своє, Маріє! — підносячи голос, сказав батько.

— А що, хіба неправду кажу? Правду! Жили на Заріччі — нічого не траплялося. А сюди переїхали, і зразу пішло: суп украли, ложки…

— Тихше, Маріє! — крикнув батько.

— Ложки покрали…

— Тихше, кажу!

— Нічого не тихше. Ложки покрали, а потім…