Читать «Будинок з привидами» онлайн - страница 68

Поруч мене сиділо четверо незнайомих курсантів. Троє з них жартували, перемовлялися, а четвертий спав, поклавши собі під голову мішок з вівсом.

Прислухаючись до розмови курсантів, дивлячись на чорні шапки лип, що мигтіли вздовж дороги, я з тривогою думав про те, що чекає мене попереду.

А що як я не зможу працювати в радгоспі і мене виженуть? Треба буде встигати за дорослими, щоб ніхто й слова поганого про мене не сказав.

Хоч наше місто стояло за п'ятнадцять верст від кордону, я ще ні разу не бував на Дністрі, але знав з розповідей, що це широка й дуже швидка ріка. Правда, від вокзалу до самого Дністра тяглася одноколійна лінія залізниці, але пасажирські поїзди по ній не ходили. Тільки інколи, разів два на місяць, до Дністра по пісок і гальку виїжджав баластний поїзд, складений із розхитаних відкритих платформ. Його повільно тяг по зарослих бур'яном і з війни не ремонтованих коліях маневровий паровоз «овечка».

Петькові Маремусі пощастило якось попасти на такий баластний поїзд. Він теж ходив по березі, співав пісень, а потім, повернувшись, довго розповідав, як гарно купатися в Дністрі, яке там славне піщане дно, який положистий берег, без ям і круч, куди краще, ніж на Смотричі.

Петько божився, що з нашого берега добре видно Бессарабію, він казав, що на нього навіть закричав румунський солдат.

Що й казати — я заздро слухав розповідь Маремухи. Дуже мені хотілося побувати на Дністрі, але я не думав, що це буде так швидко.

Їхали ми довго, проминули сонне село з білими хатками серед дерев, промайнув на околиці біля колодязя високо піднятий в темне небо журавель. Шершень смикнув віжки, ми безшумно звернули з мощеного тракту на путівець, і я тут відчув, що Дністер уже близько. Звідти, з обрію, що лежав перед нами, де зоряне і вже чисте від дощових хмар небо з'єдналося з чорними горбами, потягло вологою. Земля під нами була суха, дощу тут не було, і я зрозумів, що вогкістю тягне з Дністра.

Незабаром, як тільки ми переїхали через бугор і почали спускатися вниз, супроводжувані далеким гавкотом собак, я побачив білу смугу річкового туману. Туман слався низько над Дністром, звертав ліворуч і зникав за поворотом ріки далеко в придністровських ярах. Здавалося, що зовсім недавно хтось промчав перед нами на палаючій гарбі з сіном, і густий димний слід указував дорогу невідомого візниці.

Чим ближче ми під'їжджали до Дністра, тим ставало холодніше, і я вже подумав, чи не надіти осіннє пальто, як раптом з яру виринула перша біла хатка.

— Ну, ось і приїхали, — сказав курсант, який сидів поруч мене.

— Відставити пісню! Селян побудите, — долинув із задньої підводи голос Полевого.

Співати перестали, і тепер було чути тільки скрипіння коліс нашого обозу.

Село тяглося довго, хати були порозкидані на горбах, далеко одна від одної. Почувши знайомі місця, весело заіржав наш лівий корінний кінь, і Шершень ласкаво ляснув його віжкою по крупу.

— Це і є радгосп, га, дядьку? — спитав я Шершня.

— Оце і є радгосп, хлопчику, — відповів він. — До революції тут була панська економія, а тепер — радгосп.