Читать «Будинок з привидами» онлайн - страница 61

— Василю, — сказав Петько. — Я одного не розумію. — Чому Жора закричав: «Він мене маже»? Чим він його мазав?

— Дурний! — відповів я сміючись. — Маже — це значить хабаря дає. Він йому хабаря обіцяв.

— А-а-а! Хабаря! А я не зрозумів, — протяг Петько, стрибаючи через сходинку. — Який він тоді «волзький богатир»? Хіба такі богатирі бувають? Він просто пройдисвіт приблудний…

Надворі було зовсім прохолодно. Вгорі, над ґанком, горіла лампочка, освітлюючи клапоть тротуару і криву акацію.

Вогні на майдані вже згасли. Темна стояла збоку друкарня, під аркою костьольних воріт було зовсім темно.

— Галочко! — почулося збоку.

Я побачив у пітьмі білу Котьчину сорочку. Галя здригнулась, озирнулась і, кинувши нерішуче: «Почекайте мене, хлопці», — швидко пішла до Григоренка.

Не знаю, про що вони говорили. Знаю, було дуже боляче стояти тут, на освітленій смужці тротуару, і знати, що дівчина, яку ти любиш, шепочеться із твоїм ворогом. Цей пройдисвіт не посоромився і при нас назвав її ніжно Галочкою. А може, сама вона дала йому право називати себе так? Я здригнувся від цієї думки! Спантеличений Петько мовчав і тільки сопів.

Галя повернулася весела.

— Ну, пішли, хлопці! — сказала вона і, вийнявши гнутий гребінець, зачесала назад рівне й густе волосся.

До самого бульвару ми йшли мовчки. Хотілося спитати Галю, навіщо кликав її Котька, але гордість не дозволяла. Соромно було. Але, видно, Галя сама почувала, що мене це цікавить, бо тільки ми переступили кам'яний поріг бульварної хвіртки, вона сказала:

— І чого тільки він до мене пристає, не знаю. Давай, каже, я тебе проведу. Дякую, кажу, я ж з хлопцями йду, не бачиш хіба? Ну, й пішов додому.

Ми не відповіли. Ображені, ми йшли мовчки, а Петько Маремуха, молодець, розуміючи, що з Галею говорити не варт, що треба її покарати, сказав мені:

— А знаєш, Васько, що мені Анатема-Молнія вранці сьогодні сказав? Помацав мої мускули, груди. «З тебе, — каже, — хлопче, може хороший, борець вийти, у тебе, — каже, — атлетична будова». Атлетична! Ти чуєш, Васько?

— Багато він розуміє, твій Анатема, — відмахнувся я з досадою. — Хіба він борець? Він шмаркач, а не борець. Не міг навіть Алі-Бурхана побороти…

— Ну, це ще питання! — відповів Маремуха з образою, і голос його затремтів. — Він хороший борець і правду сказав. Ану, помацай, які в мене мускули?

— «Помацай, помацай…» Навіщо мені мацати? Давай просто поборемося.

— Давай! — відповів Маремуха.

— Василю, не берися, Петько тебе покладе, — жартуючи сказала Галя.

— Що? Покладе? Ну, це ще побачимо. Гайда, скидай пояс! — наказав я.

— Як? Тут? — злякався Петько.

— А ти хотів на вулиці? Тут, тут, на галявинці!

— Ну давай! — наважився Петько і дзвякнув пряжкою.

— Дивися, Галю, щоб не покрали речей, — сказав я. Трава на галявинці була мокра від роси і слизька, і тільки я схопив Петька під пахви, ми обидва зразу впали на землю. Це коли сидиш у залі, то здається, що боротися легко. Петько сопів, відбивався кулаками, але я швидко повалив його, підім'яв під себе. Мені хотілося скоріше побороти його, щоб показати перед Галею свою силу. Вже залишилося зовсім небагато до перемоги, але тут Петько вивернувся і плигнув мені на спину. Він улаштувався на мені, мов на коні, і, підстрибуючи, силкувався повалити мене, притиснути до землі. Я понатужився, став спочатку в партер, а потім на коліна і перекинув Петька. Можна було, звичайно, для швидкості справи схопити його за ногу, але я боявся, що Галя побачить.