Читать «Будинок з привидами» онлайн - страница 30

Внизу, біля ринви, пирхаючи вмивався Полевой. Він стояв нагнувшись над чавунним казаном і, зачерпуючи широкою долонею іржаву дощову воду, обливався нею. Він швидко плескав воду то собі на груди, то на спину, то, нагинаючись, зовсім торкався до води головою. Рядом на камінці лежав маленький сірий обмилок. Вода в калюжі під казаном була мутна, білувата, — мабуть, Полевой уже намилився і зараз змивав піну. Полевой стояв біля казана в самих трусах, і його великі міцні ноги до кісточок були забризкані гряззю. Поряд на гілці кущика бузку висів одяг Полевого. Я спустився вниз. Полевой вмивався, гучно пирхаючи, і не чув моїх кроків.

Як кликнути його? Сказати: «Дядьку Полевой»? Ні, ні в якому разі! «Дядьку» кажуть тільки хлоп'ята, а я вже здоровий. Потоптавшись на місці на вогкій землі за спиною Полевого, я кашлянув і зразу ж сказав:

— Здрастуйте, товаришу Полевой!

Він швидко обернувся. По носу його пробіг струмочок води. М'яке темне волосся падало на загорілий лоб і діставало майже до брів.

— Здоров, юначе! — сказав Полевой. — Чи ти не проганяти мене прийшов?

— Як проганяти?

— Ну звідси. За те, що я воду вам переводжу. Казан ваш, певне?

— Ні, казенний.

— Ну, тоді нічого. А то я, бач, запилився дорогою. Приїхав, бачу — дощ кінчається. Дай, думаю, помиюся. Дуже я люблю дощовою водою митися. Це, брат, краще за всяку лазню — дощова вода.

— А де ви були, товаришу Полевой?

— Бандитів ловили, — коротко відповів Полевой, зачісуючи п'ятірнею назад волосся. — І ось довелося мені у млині в засаді посидіти. Цілих п'ять годин. А знаєш, яка у млині пилюга? Задихнутися можна. Особливо на горищі.

— Піймали бандитів?

— Було діло під Полтавою! — посміхнувся Полевой.

Тепер мені стало зрозуміло, де він пропадав стільки часу. Як я не міг раніше догадатися? Адже ще сьогодні вранці батько розповідав, що з міста на ліквідацію банди Мельничука, що перейшла з Галичини, виступив великий чопівський загін. Значить, і Полевой був у тому загоні. Я дивився тепер на нього із захопленням і заздрістю. А він, погладивши себе по грудях, нахилився по мило. І, сполоснувши в казані ногу, стрибаючи на другій, став натягати штани.

Коли Полевой одягся і, насунувши на мокре волосся полинялу будьонівку, зібрався йти, я спитав обережно:

— Скажіть, це правда, що я можу відвідувати комсомол?

— Вірно! — сказав усміхаючись Полевой. — Я говорив Миронові.

— А коли?

— Коли? Що в нас сьогодні? Четвер? Еге ж, четвер. Значить, збори завтра. От і приходь о п'ятій годині в клуб.

Я прийшов у клуб не о п'ятій, а о пів на п'яту. Клуб містився на другому поверсі, в колишній церкві. Ще й досі де-не-де під самою стелею визирали з-під лозунгів темні лики святих, і стіна з'єднувалася із стелею не прямовисно, як у звичайних кімнатах, а півколом. У цьому великому клубі перед сценою стояли рядами чорні парти, а на завісі була намальована постать голого по пояс робітника, який молотом розбивав ланцюги на земній кулі. В лівому кутку, під самою сценою, стояв рояль. На ослінчику біля рояля сидів курсант Марущак, той самий, що був центром нападу у футбольній команді. Коли я ввійшов, Марущак сидів задумавшись, та тільки я підійшов до парт, як він, неначе зустрічаючи мене, заграв на цьому розбитому роялі «собачий вальс». Я підійшов до рояля і сів поруч на парту. Марущак покосився на мене і продовжував грати. Він злегка похитувався в різні боки, махав головою, заплющував інколи очі, — видно, йому дуже подобалося грати на роялі. Інколи він піднімав обидві руки високо над клавішами і потім, неначе розсердившись, зразу кидав їх униз. Рояль гримів так, що здавалося — струни полопаються. Коли йому набрид «собачий вальс», він заграв «Мамо, купи мені дачу». Ця штука виходила в нього краще, тихіше, ясніше. Здорово виходило!