Читать «Будинок з привидами» онлайн - страница 28

Я промовчав і нічого не відповів Петькові. Прокляті ложки не давали мені спокою. А раптом тітка вже помітила пропажу і стане допитуватися про них при Петькові? Йти вдвох до нас у флігель мені не хотілося.

— Ходімо до тебе в сад, Василю? — попросив Петько. Очевидно, йому хотілося покуштувати аґрусу.

— Давай краще іншим разом. Там Корибко тепер вештається. Ходімо краще покупаємося.

— А куди?

— В Райську брамку.

— Це далеко! — заскиглив Маремуха. — Жарко зараз.

— Нічого, підемо через кладовище. Там холодок! — вирішив я і подався попід огорожею радпартшколи в напрямі Райської брамки.

Петько Маремуха нехотя поплентався за мною.

Купання трохи розважило мене, і я зовсім забув про гроші, які лежали в кишені. Тільки попрощавшися з Петьком і підходячи до нашого флігеля, я знову згадав про ложки, і мені стало не по собі. «Тільки не помітили б! Тільки не помітили б!» — думав я, проходячи напівтемним коридором у квартиру рідних.

За дверима почуйся тітчин голос.

Я ввійшов у кімнату і побачив за столом батька. Він обідав, а тітка доставала з полиці порожню каструлю.

Я без усякої охоти сів за стіл навпроти батька.

— Мені сьогодні нагінка за тебе була, — сказав батько.

— Яка нагінка? — спитав я, насторожившися.

— Полевой все мене розпитував про тебе.

— Полевой?

— Еге ж. Ти йому, видно, сподобався. Все цікавився: де, каже, вчився, куди думає далі? Я йому розповів усе, а він тоді: «Що ж, пора, — каже, — хлопцеві в комсомол вступати. Ти, — каже, — Манджура, комуніст, передова людина, а хлопець у тебе байдики б'є. Хай, — каже, — одвідує наш комсомольський осередок… Навантаженнячко йому дамо». Зрозумів?

Тітка посунула до мене тарілку супу з галушками. Зверху на цьому жирному наваристому супі плавав дрібно накришений кріп.

— Зрозумів, Василю? — перепитав батько.

Мені було дуже соромно в цю хвилину. Навіщо я забрав оті ложки? Батько ще не знав про їх пропажу, але ж кожної хвилини вона могла стати йому відома.

Я не витримав його погляду і, опустивши очі, мішаючи ложкою гарячий суп, ледве чутно сказав:

— Зрозумів!

Дощ пройшов

Ось уже багато місяців я не міг спокійно бачити тих хлопців, які носили на грудях темно-червоні кімівські значки. Як я заздрив їм!

Я мріяв: вступлю восени на робітфак, відвідуватиму комсомольський осередок, а згодом і заяву подам. Мені й на думку не спадало, що я можу вступити в комсомол тут-таки, у радпартшколі. Думав: я для курсантів чужий, звичайний квартирант, а ось зараз виявилося — зовсім не так.

«Треба поговорити з Полевим про комсомол!» — вирішив я. Та, як на гріх, Полевой пішов невідомо куди. Цілий вечір бродив я по двору, сидів на лавочці біля турніка, покрутився біля вартового, довго ходив поблизу курсантської кухні, — мимо пробігали курсанти, співробітники, але Полевого серед них не було.

Можна, звичайно, було спитати у першого-ліпшого, де він, але я не насмілювався, — вірніше, мені не хотілося, щоб Полевой дізнався, що я його шукаю. Хотілося зустріти випадково і ніби ненавмисно поговорити з ним.