Читать «Будинок з привидами» онлайн - страница 13

Не добігши до воріт кроків з п'ять, Бойко кинувся вперед, крикнув і буцнув по м'ячу так, що м'яч мало не розпоровся. Крутячися дзигою в повітрі і зачіпаючи траву, м'яч пролетів у ворота і, ковзнувши біля самих моїх ніг, підстрибуючи, покотився до вартового, а задоволений Бойко, витираючи піт з обличчя, крикнув розгубленому воротарю:

— Впіймав зайця?

Картамишев нічого не відповів і, важко дихаючи, помчав у важких кованих, чоботях навздогін за м'ячем до будки вартового.

Лютий від того, що йому забили гол, Картамишев повертався назад до воріт повагом, опустивши стрижену голову.

Бойко, все ще не відходячи від чужих воріт, підсміювався:

— А ще кажете: ми, ми — сильна команда! А в нас двох гравців не вистачає, та й то голи вам забиваємо.

— Хто ж вам не дає? Візьміть собі ще гравців! — похмуро відповів Картамишев.

Усі гравці, переступаючи з ноги на ногу, нетерпляче чекали продовження гри.

— А де ти їх візьмеш, гравців? — сказав Бойко й озирнувся.

Мені хотілося, щоб він помітив мене. Ой, як хотілося! Але Бойко байдужо ковзнув по мені поглядом і, звівшися навшпиньки, подивився в палісадник. Там біля будинку, за кущами підстриженого бузку, читали газету два курсанти.

— Агей, Бажура, йдіть у футбол грати! — крикнув через увесь двір Бойко.

— Не хочу! — долинуло з-за кущів.

Я вже знав тут деяких курсантів, але проситися грати не наважувався. А я ж непогано грав у футбол. «Ну, поклич мене, поклич!» Я мало не підскакував на місці від хвилювання — так мені хотілося грати. А головне, така слушна настала хвилина, щоб увійти в гру, та як тільки Картамишев зашнурує м'яч, ця хвилина мине. І я стежив тепер, як воротар запихай під шкіру кінчик сиром'ятного хвостика. Ну ось… хвостик сховався під шкіряною покришкою. Всьому, значить, кінець. Картамишев приготувався бити і, вже піднявши перед собою м'яч, щоб кинути його на ногу, скоса глянув на мене. Глянув і спинився.

— Слухай, капітане! — крикнув Картамишев. — Візьми ось хлопця. Хай не скучає.

Бойко повільно подивився на мене. Видно було, що він вагався. Потім нехотя спитав:

— Гей, хлопче! Умієш грати?

— Умію, тільки не дуже! — відповів я тремтячим голосом, все ще не вірячи, що мене візьмуть у гру.

— Та ми всі тут не дуже, — засміявся Бойко і наказав строго: — Біжи до воріт. Захисником будеш. Зрозумів?

Ну, що б не зрозуміти!

І, зачіпаючи босими ногами вогкий подорожник, я помчав до Полевого. Вже пішла гра, і м'яч задуднів у мене за спиною. Полевой стояв на воротях нагнувшись і стежив за м'ячем.

— Я буду захисником! — крикнув я, підбігаючи.

Полевой не дивлячися сказав:

— Гаразд, ставай! — І продовжував дивитися на середину поля.

Я став перед ворітьми, поправив кепку і наготувався бити.

Тепер я вже почував тут себе своїм. Якщо я добре зіграю, мене будуть брати у гру щовечора. Я буду щонеділі ходити з командою на широке поле до провіантських складів. Молодець Бойко, що покликав мене сюди. Важко тільки грати добре. Бити міцно, сильно. Хоч би хто-небудь послав сюди м'яч! Та гра, як і раніше, йшла в центрі. Ось Бойко знову повів м'яч до чужих воріт. Йому навперейми кинувся захисник у білих трусах і блискучих чоботях по коліна. Бойко, обманюючи захисника, притримав м'яч. Ось він б'є по воротях. Зараз буде гол.