Читать «Будинок з привидами» онлайн - страница 12

Я обійшов дерев'яну церкву. В калюжі біля колодязя розмокала жовта коробочка від цигарок «Сальве». Витиснена етикетка з намальованою запаленою цигаркою вже відклеїлася і плавала поверх калюжі. Я подивився на цю етикетку, згадав, як кілька років тому ми збирали колекції отаких коробочок від цигарок, і швидко пішов по гірській крутій дорозі, яка обгинала Стару фортецю з боку Карвасарів. Я йшов на Підзамче і ніяк не міг зрозуміти, чого я йду туди.

Уже в місті, по дорозі додому, я зупинився біля вітрини перукарні Мрочка. Там за товстим бемським склом стирчали на болванках воскові обличчя тонконосих красунь. На кожній було натягнено і приклеєно парик. А обабіч нарядної і застеленої різнокольоровим папером та журнальними вирізками вітрини блищали два дзеркала. І я робив вигляд, що розглядаю обличчя воскових красунь з краплями клею на скронях, а сам скоса дивився в дзеркало. Правда, дивитися на себе в дзеркало просто так мені було соромно. Прохожі ще стануть сміятися: такий здоровий парубок і, як дівчинка, в дзеркало на себе роздивляється. Я дивився крадькома і думав: «Котька ширший за мене в плечах — та й тільки». Я бачив у боковому дзеркалі своє сердите обличчя, витрішкуваті очі, сорочку «апаш», підперезану поясом, цілі, без єдиної латки чорні молескінові штани. Сіра кепка була злегка заломлена назад. Погано тільки, що я був босоніж. Треба було взути сандалії. «Ех ти!» — вилаяв я сам себе. Намилувавшися собою, я широко розправив плечі і, як боєць, розмахуючи зігнутими в ліктях руками, рушив по бруку до радпартшколи. Міські тротуари були гладенькі і теплі від сонця.

Перший матч

На зеленому лужку у дворі радпартшколи курсанти грали у футбол.

Вартовий біля воріт, молодий смуглявий парубок з розкосими очима, в блакитній будьонівці, спираючися на гвинтівку, стежив з свого поста за грою. Я зупинився біля турніка.

Турнік — водопровідна труба, до блиску відполірована долонями, — був закріплений одним кінцем в розвилині клена. Другий кінець труби був прибитий скобками до вкопаного в землю стовпа. Стовп та кинута на траву одежа і були ворітьми для гравців. Другі ворота — два пеньки — виднілися під самими вікнами нашого флігеля. Там в голу стояв напівзігнувшись мій старий знайомий Полевой, секретар партійного осередку радпартшколи. Після демобілізації з Червоної Армії він вирішив не повертатися до себе на батьківщину в Катеринослав, а залишився у нас, на Поділлі, і повітовий комітет партії направив Нестора Варнайовича в радпартшколу.

В тих воротах, що були біля мене, метушився лектор політекономії, стрижений під машинку Картамишев у широчезних синіх галіфе, м'яких чоботях і оранжевій майці-безрукавці. Вчора я почув, як цього Картамишева і лектора з природознавства Бойка називали «братами-розбійниками». Вони були схожі один на одного — носили сині костюми і каракулеві папахи з червоним бархатним верхом.

Тепер «брат-розбійник» Бойко метушився в центрі гри. Я спочатку не міг навіть дібрати, кого він грає — центра нападу чи лівого краю. Він бігав посеред лужка у своїх штанях з шкіряними блискучими леями і, нарешті, відбивши м'яч, повів його в мій бік, до турніка. Тоді я зрозумів, що «братів-розбійників» призначили в різні команди і що вони грають один проти одного.