Читать «Будинок з привидами» онлайн - страница 11

А Котька схопив ще один камінь і важно сказав Галі:

— Ну, це ще не здорово. Ось дивіться, куди закину!

Він розмахнувся, але камінь вирвався у нього з руки і впав зовсім близько від нас, під скелю.

«Ага, ага, так тобі й треба! — мало не закричав я. — Не задавайся даремно!»

Галя засміялась, і Котька, бажаючи виправдатися, пояснив:

— Ну, це випадково. Сухожилля зірвав! — Він навіть зморщився, неначе від болю, і сказав: — Ви залишаєтеся, Галю, чи підете?

На мене Котька не дивився.

Галя встала, поправила плаття. Втрьох ми перелізли через кам'яну брилу, Галя нахилилася до відер.

— Давайте я допоможу вам! — сказав Котька, відсторонюючи Галю і хапаючи обидва відра.

— Ну ні, навіщо? Я сама!

Але Котька вже потяг відра до сходів.

— А тобі обов'язково треба на Підзамче, Василю? — спитала мене Галя. — Як того хлопця звати?

— Якого хлопця?

— Ну, того… до якого ти йдеш?

— Того?.. Тиктор! — випалив я навмання.

— Тиктор? — Але ж Тиктор не на Підзамчому живе. Він біля вокзалу живе.

— Звичайно, але зараз він у знайомих на Підзамчому, ось ми й домовилися зустрітися…

— А може… ти з ним іншим разом зустрінешся? — І Галя боязко подивилася мені в обличчя.

Але тут я вирішив бути жорстоким до кінця! Я хотів покарати Галю за її зустріч з Котькою і сказав сухо:

— Ні, іншим разом не можна. Я повинен зустрітися з Тиктором сьогодні!

Ми підійшли до сходів. На площадці між відрами стояв Котька, чекаючи нас.

— Ну, спасибі, Котю, — дуже ласкаво сказала Галя. — Тепер я сама донесу.

— Та киньте соромитися! Я вам допоможу! — сказав Котька басом.

— Ні, ні, Котю, спасибі. Ви ж ідете в інший бік, ось з ним вам по дорозі, — киваючи на мене, зауважила Галя.

— Давай, Галю, я тобі допоможу! — сказав я.

— Не треба мені допомагати, — відповіла Галя. — Сама не донесу, чи що? Ідіть собі разом. Ну, до побачення!

— Ні, дякую. Я не маю великого бажання йти в такій компанії! — сказав Котька і відвернувся.

Мені перехопило дихання.

— Ти мовчи… ти!.. ти!.. — майже вигукнув я.

А Галя глянула на мене, потім на Котьку і засміялася.

— Ой, дурна ж я! — сказала вона сміючись. — Ви ж не розмовляєте? Еге ж? А я думаю: чого ви все мовчите? Ви що — посварилися?

— Там, у нас свої рахунки! — сказав Котька і, схопивши обидва відра, поніс їх угору по сходах.

— А я не помітила. Ну що ж, до побачення, Василю. — І Галя повільно простягла мені руку. Я потис її холодну долоньку, і вона, міцно ступаючи, пішла по східцях слідом за Котькою.

Я стояв посеред сходів і дивився їм услід. А що коли Галя або, ще гірше, Котька оглянуться? Мені стало соромно, і я швидко спустився і перейшов кладкою через водоспад. Ну й лаяв же я себе в ту хвилину! «Ех ти, — думаю я, — боягуз! І навіщо видумав Тиктора? Треба було залишитися з Галею і спровадити Котьку. Не міг надавати Котьці або просто взяти відра та й понести сам. Тоді б Котька пішов. Проґавив такий випадок. Ішов-ішов сюди, щоб побачити Галю, із самої радпартшколи йшов, і ось радій — побачив! Тепер, напевне, вони підуть разом. І Котька стане вихвалятися перед Галею, який він сильний, скаже, що я його злякався, буде наговорювати на мене всячину. Обов'язково буде наговорювати».