Читать «Будинок з привидами» онлайн - страница 15

Мені було приємно, що вони стежать і за тим, як я граю. Я носився з одного кінця поля в інший, я зовсім забув, що захисникові не належить одбігати далеко від своїх воріт, і навіть спробував сам забити гол, але Картамишев перехопив м'яч. Ноги мої були подряпані, десь у п'яті колола скалка, — видно, я загнав у п'яту колючку з акації, — і великий палець лівої ноги був закривавлений, я зачепився ним ненавмисно за камінь, але не відчув болю. Було жарко. Мокрий, спітнілий, я ганяв по полю м'яч, намагаючися відбити його в чужих гравців. У цей час, бажаючи обманути мене, Марущак здалека вдарив по воротях, але промазав. М'яч ударився об стінку і повернувся до воріт, несучи на собі білу пляму вапна. Небезпека минула, і я спокійно стежив на грою в центрі.

Всі гравці були розпарені, як і я; від них пахло потом, тютюном, маззю для взуття. Труси в нашого воротаря Полевого зазеленились ще більше, а на коліні червоніло садно.

З вулиці гукнули:

— Васько, Васько!

Я спочатку вдарив по м'ячу, передав його лівому краю, а потім подивився на вулицю, щоб дізнатися, хто це мене кличе.

Тулячися носом до дерев'яної перекладки, біля огорожі стояв Петько Маремуха. Він жадібно дивився на гру і, видно, здорово заздрив мені. Женучи м'яч біля огорожі, я крикнув Петькові:

— Не йди, скоро закінчимо!

Петько кивнув головою і зручніше примостився на кам'яному фундаменті огорожі. Я ж з розгону вдарив по м'ячу, дав чудову «свічку», але тільки трохи вліво, за лінію гри. М'яч упав просто на верхівку клена, з шелестом пробиваючи листя, зачепив турнік і потім підкотився до ніг Картамишева за лінією воріт.

Десь у коридорі корпусу задзеленчав дзвоник.

— Пішли, товариші, вечеряти! — гукнув Полевой і, спритно підібравши одяг, який лежав біля ненька, вийшов з воріт.

— Захопіть м'яч, товаришу Марущак! — розпорядився Бойко і, підійшовши до воротаря Картамишева, запропонував: — Давай, Володю, сходимо на річку до вечері, викупаємося.

Картамишев згодився, і обидва вони, натягаючи на ходу сині гімнастерки, рушили до воріт.

Я наздогнав їх і вискочив на вулицю перший.

— Здоров, Петрусю! — радо сказав я Маремусі, міцно потискаючи його пухку руку. — Ну, бачив, як я мало не забив гол? Здорово, правда ж?

— Ти ж партачив теж здорово. Ту «свічку» як промазав, — відповів мені дуже холодно Маремуха.

— А ти б не промазав? — сказав я, але Петько, ніби не дочувши мого запитання, спитав:

— Звідки ти їх уже всіх знаєш?

— Ну, не всіх, а так половину знаю, — вчора вони тут грали в городки, от я й дізнався, як кого звати. Ходім до мене в гості! — запропонував я.

— Як? Туди? — недовірливо покосився очима Маремуха в бік нашого флігеля. — А мені хіба туди можна?

— Коли зі мною йдеш, — значить можна! — важно сказав я, і ми рушили до воріт.

Петькові Маремусі все сподобалось у мене в кухні: і моя постіль на печі, і розкладений у духовці інструмент, і вікно, що виходило в двір. Поки Петько все розглядав, торкаючи коротенькими і пухкими, як у дівчинки, пальцями, я сидів на табуретці й виймав шпилькою скалку.

Біля мене на краю плити кліпаючи горів каганець.