Читать «Будинок з привидами» онлайн - страница 114

Треба було говорити ще, багато треба було говорити, але я відчув, що нічого більше сказати не зможу, — ні однієї доладної думки не було в мозку, і язик обважнів.

Махнувши рукою, я сів на лаву. Я не зміг дивитися на Петька, мені було соромно перед ним, що я оскандалився.

— Ти кінчив, хлопче? — гукнув голова.

— Кінчив, — тихо відповів я, і по залу знову пролетів смішок.

— Дозвольте довідку з приводу цього відводу! — почув я жорстокий, спокійний голос Котьки.

— Які зараз можуть бути довідки? — сказав голова. — Довідку подаси в кінці обговорення. Що?

— У мене довідка в порядку ведення зборів! — не здавався Котька. — Два слова — і все буде ясно.

— Хай говорить! — крикнув голові загорілий комсомолець. — Дай йому слово.

Голова кивнув Котьці:

— Говори, тільки коротко.

— Я скажу дуже коротко! — ще твердіше почав Котька. — Навряд чи можна назвати відводом цю нісенітницю, яку сказав даний товариш; ви самі розумієте, що це дурниця. Річ у тому, що тут зі мною зводяться особисті рахунки…

— Мотиви? Факти? — перебив Котьку голова.

— Зараз скажу, — солідно відповів Котька. — Вся справа в тому, що разом з цим товаришем ми залицялися до однієї дівчини і ця дівчина віддала перевагу мені, ну, а він, ясно, тепер…

— Неправда! Ти брешеш! — закричав я з місця.

— Тихше, Манджура. Потім скажеш! — ласкаво крикнув мені Микита, і його голос заспокоїв мене. Я зрозумів, що Коломієць на моєму боці.

— І ясно, що він тепер ненавидить мене на особистому грунті! Через ревнощі, — продовжував Котька і посміхнувся, думаючи викликати у зборів співчутливу усмішку. — Крім того, — продовжував Котька, — коли ще був живий мій колишній батько, то цей парубчак разом з іншою зарічанською шантрапою не раз залазив до нас у сад. Якось батько піймав його, скинув йому штани і відшмагав кропивою. Але ж я за це не відповідаю? — І, розводячи руками, як справдешній артист, почуваючи себе переможцем, Котька усівся на місце.

Усе, що він сказав, було дуже образливе. Котька осоромив мене перед усіма зборами. Тепер я його ненавидів ще більше, але дивна річ: почуваючи себе ображеним, розуміючи, що я оскандалився своїм виступом, сказавши дрібниці і не повідомивши найголовнішого, я водночас розумів, що збори на моєму боці, що Котька своєю довідкою нашкодив собі ще більше.

— А дай мені ще запитаннячко, голово! — підводячись з-за рояля, сказав Микита.

— Але ж запитання вже закінчилося. Що? — сказав, незадоволено поморщившись, голова, але тут же кивнув: — Давай!

— Ось послухай, Григоренко, — вже іншим, суворим голосом, дивлячись у вічі Котьці, сказав Микита. — Розкажи зборам докладно: в яких ти був стосунках з садівником Корибком?

— Я не розумію… Я був… я був його квартирантом… — поквапливо відповів Котька.

Збори насторожилися. В швидкій Котьчиній скоромовці ми всі почули хвилювання.

— Ще? — суворо зажадав Микита.

— Потім я був понятим, коли у Корибка робили трус… — додав Котька.

— Ну, а сина ти його знав?

— Ні… Тобто… — збився Котька.

— Що це значить — «тобто»? Та ти не виляй, друже! Говори прямо й без фокусів.

— Я знав, але не думав, що це його син… Вони при мені були на «ви».