Читать «Будинок з привидами» онлайн - страница 113

Володимир Бєляєв

— Переходимо до обговорення, — сказав голова. — У кого є відводи?

По залу пройшов шурхіт, і стало дуже тихо. Голова звівся навшпиньки, вдивляючися далеко в кінець залу. Він здавався зараз дуже довгим; і ще здавалося, він розчавить обома широкими долонями вкритий кумачем маленький столик. Коломієць обернувся і став розглядати комсомольців, які сиділи ззаду. Він неначе хотів догадатися заздалегідь, хто буде давати відвід.

Котька дивився у вічі голові. Видно було — йому дуже кортіло повернутися обличчям до зборів, але було страшно.

У цій настороженій тиші я почув, як загорілий комсомолець, що сидів позаду мене, сказав сусідові:

— Випадок цікавий!

Почувши шепіт, голова спитав:

— Ти маєш відвід, так, Поливко?

Загорілий комсомолець зніяковів від несподіванки і буркнув:

— Та ні, я просто так.

— Кажи, Петрусю, — сказав я і штовхнув Маремуху.

— Добре мені діло. Чому я? Кажи ти перший!

— Ми ж умовились. Я буду останній, — сказав я.

— Але ж Сашка нема? — заскиглив Петько. — Я не буду перший. Кажи!

— Хто хоче сказати? Не соромтеся, товариші! Що? — спитав голова.

— Ну, Петько! — загрозливо засичав я у вухо Маремусі.

Петько мовчки сопів.

— У мене є відвід! — вигукнув я, наважившися, і, неначе на уроці в трудшколі, підняв угору руку.

— Ну що ж, давай! — пожвавішав голова. — Виходь на сцену.

— Та я звідси…

— Виходь, виходь… — закликав голова.

Мені дуже не хотілося йти туди так далеко, до столика президії, і я попросив:

— Краще я звідси. Все одно!

— Хай хлопець говорить з місця! Не збивай його! — гукнули голові.

Махнувши рукою, він сів на табуретку, допитливо дивлячися на мене.

Але мене вже й так збили. Все, що я хотів сказати, я забув. Я бачив перед собою десятки уважних і незнайомих очей, тільки десь далеко маячило усміхнене обличчя Коломійця. Котька теж дивився на мене, і я бачив у його погляді неприховану злобу. Що казати? Як починати? Сказати про те, як Григоренко бив у трудшколі Маремуху? Але ж це дрібний факт, про це ми вирішили не говорити. А що ж іще?

Збори чекали.

Було тихо. І страшно.

Я зрозумів, що коли що одну секунду простою так, мовчки, мене піднімуть на сміх. Треба було говорити. Що —. неважливо. Тільки б говорити.

— Товариші! — задихаючись від хвилювання і ледве не пустивши півня, сказав я. — Ми добре знаємо… Я добре знаю цього, — тут я поперхнувся і видушив хрипко, — типа… Його родич був гетьман Петро Дорошенко, а сам він був начальником патруля «удавів» у петлюрівських…

Гучний регіт перебив мене. Я бачив навколо обличчя комсомольців, які сміялися.

— Чого ви смієтеся? — заглушаючи гомін, закричав я з усієї сили. — Хіба я неправду кажу? Правду! Він був начальником патруля «удавів» у петлюрівських скаутів, а його батько… — Але, згадавши тут, що про батька вже говорити не варт, я знову збився і після хвилинної паузи швидко пробурмотів: — Він хоче вступити в комсомол, щоб кар'єру собі зробити, він завжди проти Радянської влади був, ви йому не вірте!..