Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 95
Люко Дашвар
Козел мекнув схвильовано, майнув було назад, до кусючих, та пані Женя двері заступила:
– Куди, мать твою?!
Козел, тварюка невдячна, пані Женю башкою безрогою у живіт буц – пусти! Вона йому поміж очі – ага, зараз! Ото б і зчепилися, та раптом Макс поряд. Пані Женю обійняв, на м’яке крісло під дозованим вітром усадовив.
– Мамо… Хіба козлам тут місце? – за мотузку, потяг тваринку за двері.
– А навіщо ж я мордувалася, роги йому пиляла? – тільки й встигла вигукнути пані Женя вслід, як двері – хрясь! І зачинилися. І табличка на них висить: «Харе смикати! Ми закриваємося і переїжджаємо у новий офіс!» Ані козла. Ані Макса. Тільки коти з зашитими дупами і горобці німі…
Прокинулася – простирадло мокре. На ліжку сіла, піт по обличчю долонею розмазала – ой, лишенько… Як підкинуло – до телефону. Набрала Макса – «поза зоною…» Пальці зціпила.
– До восьмого почекаю… – прошепотіла затято. Ще не було такого, аби синочок її з Восьмим березня не привітав. Як не відгукнеться, тоді вже…
Серце калатало – не відгукнеться.
Дев’ятого зранку мордовороти старого Перепечая виймали душу з Ганни Іванівни – де хазяїн був, що наказував, куди їздив… За годину зіпсували чаювання у родині Андрія Миколайовича Романова, за три уже нишпорили офісом таємничої «Весни». Молодик із «A. LANGE amp; SOHNE» на зап’ястку тремтячими руками гортав договір – усе за законом. Зелений туризм. Легка прогулянка. Поряд із Максом досвідчений провідник… Удвох так цікаво мандрувати горами… Чотирнадцятого під вечір побачите громадянина Сердюка М. В. живим і неушкодженим.
– Маршрут показуй! – Перепечай власною персоною приїхав допитувати молодика.
За десять хвилин у Івано-Франківську партнери Перепечая підняли на ноги всіх, хто міг організувати пошуки за вказаним маршрутом, та під вечір, коли рятівники, провідники й охоронці розбилися на групи і тільки від’їжджали у гори, отримали інформацію: під час лісової пожежі у мисливській заїмці згоріло двоє чоловіків.
Перепечай нічого не сказав доньці. Наказав до ранку відкласти пошуки і – хоч по небу! – до ночі доправити йому рештки загиблих.
О другій ночі пані Женя ще не спала. Як зранку прибігла разом із Перепечаєвими вовкодавами до синової квартири, так там і лишилася. Сиділа на дивані каменем – німа від горя. Ганна Іванівна й на крок не відходила. Операційна сестра з двадцятирічним стажем розуміла ясніше за будь-кого – пані щохвилини перекинутися може.
– Може, чаю вам заварити? Чи поїжте…
«Ні», – ледь помітно хитала головою пані Женя. І тільки коли лунав телефонний дзвінок – старий тато Перепечай інформував доньку про кожний крок пошуків, – зиркала на секретарку перелякано.
– Трубку візьмете?
«Так», – кивала Ганна Іванівна.
Під вечір обнадійливі новини про таємничі синові мандри й організацію масштабних пошуків не повернули пані Жені снаги. Так і скніла на дивані, тільки все куйовдила рукою волосся, ніби заважає, ніби зайве…
О восьмій вечора Перепечай передав, що наступна інформація надійде на ранок.