Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 152

Люко Дашвар

Мати подається за сином, хапає за руку, заглядає в очі і раптом шепоче:

– Скажи… Дідо тобі багато залишив?… Мільярд маєш?

– Маю…

Вискакує на повітря – нема! Літній вечір закрив сонцю очі, та спека не вщухла. Крутить листя у довгі трубочки, наче вправний майстер сигар. Піт заливає очі. І Макс думає: нащо той кадуцей, коли є речі, від яких не відкупитися? Перед очима руда дівчина з картонною табличкою. Ти ще…

Біля автівки тупцює вірний Продан.

– Додому!

А вдома – пекло. У Перепечаєвих хоромах зламалася файна система вентиляції. Юля стоїть посеред спальні – гола. Обмоталася вологим простирадлом.

– Помираю від спеки, Максе…

Макс сідає край ліжка.

– Юлю… Ти… не подобаєшся моїй матері… – говорить глухо.

Дівчина завмирає. Довге русяве волосся – чорною тінню на обличчя.

– Вона хоче, щоб ти… повернулася додому.

Скачко всміхається тоскно.

– Мамин синочок?

– Ні… Але вона… помирає. Я не можу зараз… – бурмотить дурне. – Потім… Потім ми одружимося… Просто вір мені. Покоївка допоможе тобі зібрати…

Простирадло падає. Божевільна Скачко переступає через нього, йде зі спальні – нага, прекрасна. Крізь розчинені двері Макс бачить – перетинає вітальню, суне далі.

– Паскудство, – підхоплюється. Біжить слідом.

– Продане! Загорни її в щось! Додому відвези.

– Куди? – ніяк не втямить Продан.

– На Пушкінську…

– Голу?

– Ти глухий?

Продан біжить за Юлею, на ходу зриває мереживну скатертину з журнального столика, накидає на дівчину, як сачок на метелика. Підхоплює, зникає…

Макс супиться роздратовано, йде за ними, наче зупиниться на мить – впаде. Виходить з під’їзду – від будинку вже від’їжджає «кубик» Продана. Крізь затемнене скло – нічого не видно. Макс суне до білої «ауді». Що залишилося? Тільки стіл і автівка? Заводить двигун. Кадуцей… Мільйони білих столів, тисячі білих «ауді».

Автівка мчить метушливими вулицями. На Пушкінській уже не видно «кубика» Продана. Швидкий.

Макс залишає «ауді» під пахучою липою, пішки суне в бік Майдану, хоча навряд розуміє, що йде саме туди. Перед очима не тротуари, дерева, люди, автівки… Порожній білий простір – до біса гармонійний і байдужий. Веде, важко схибити.

«Маячня, маячня… – б’ється. – Помиляєшся, мамо. Я не брешу не тільки людям. І собі! Які сумніви? Не у грошах справа… Завжди знав: я – прекрасна людина. Я зроблю твої останні дні, мамо, затишними і щасливими. Завтра ж відшукаю Нані… Одружуся з нею ще до кінця цього року. І залишу наступного дня після твоєї смерті. Щоб покидьку Макарову стало дуже… дуже боляче. А Скачко… Ну, що Скачко… Дюка не залишають. Тільки зраджують».

Схаменувся – де це він? Андріївська церква хрестом у небо. Зіщулився, наче Бог його думки стенографував, а тепер перечитує, головою хитає – отак, значить?…

– Отак… – пробурмотів.

Знітився, наче тієї ж миті мав би продемонструвати Богові добре діло. Нахилився, підняв камінь з розхитаної бруківки… Уклав рівно.

– Мені вірити можна! – виправдався переконано. – А іншим – ні!

Закляк…Чому він повірив ворожці, що мама помре?! Чому?!