Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 152
Люко Дашвар
Мати подається за сином, хапає за руку, заглядає в очі і раптом шепоче:
– Скажи… Дідо тобі багато залишив?… Мільярд маєш?
– Маю…
Вискакує на повітря – нема! Літній вечір закрив сонцю очі, та спека не вщухла. Крутить листя у довгі трубочки, наче вправний майстер сигар. Піт заливає очі. І Макс думає: нащо той кадуцей, коли є речі, від яких не відкупитися? Перед очима руда дівчина з картонною табличкою. Ти ще…
Біля автівки тупцює вірний Продан.
– Додому!
А вдома – пекло. У Перепечаєвих хоромах зламалася файна система вентиляції. Юля стоїть посеред спальні – гола. Обмоталася вологим простирадлом.
– Помираю від спеки, Максе…
Макс сідає край ліжка.
– Юлю… Ти… не подобаєшся моїй матері… – говорить глухо.
Дівчина завмирає. Довге русяве волосся – чорною тінню на обличчя.
– Вона хоче, щоб ти… повернулася додому.
Скачко всміхається тоскно.
– Мамин синочок?
– Ні… Але вона… помирає. Я не можу зараз… – бурмотить дурне. – Потім… Потім ми одружимося… Просто вір мені. Покоївка допоможе тобі зібрати…
Простирадло падає. Божевільна Скачко переступає через нього, йде зі спальні – нага, прекрасна. Крізь розчинені двері Макс бачить – перетинає вітальню, суне далі.
– Паскудство, – підхоплюється. Біжить слідом.
– Продане! Загорни її в щось! Додому відвези.
– Куди? – ніяк не втямить Продан.
– На Пушкінську…
– Голу?
– Ти глухий?
Продан біжить за Юлею, на ходу зриває мереживну скатертину з журнального столика, накидає на дівчину, як сачок на метелика. Підхоплює, зникає…
Макс супиться роздратовано, йде за ними, наче зупиниться на мить – впаде. Виходить з під’їзду – від будинку вже від’їжджає «кубик» Продана. Крізь затемнене скло – нічого не видно. Макс суне до білої «ауді». Що залишилося? Тільки стіл і автівка? Заводить двигун. Кадуцей… Мільйони білих столів, тисячі білих «ауді».
Автівка мчить метушливими вулицями. На Пушкінській уже не видно «кубика» Продана. Швидкий.
Макс залишає «ауді» під пахучою липою, пішки суне в бік Майдану, хоча навряд розуміє, що йде саме туди. Перед очима не тротуари, дерева, люди, автівки… Порожній білий простір – до біса гармонійний і байдужий. Веде, важко схибити.
«Маячня, маячня… – б’ється. – Помиляєшся, мамо. Я не брешу не тільки людям. І собі! Які сумніви? Не у грошах справа… Завжди знав: я – прекрасна людина. Я зроблю твої останні дні, мамо, затишними і щасливими. Завтра ж відшукаю Нані… Одружуся з нею ще до кінця цього року. І залишу наступного дня після твоєї смерті. Щоб покидьку Макарову стало дуже… дуже боляче. А Скачко… Ну, що Скачко… Дюка не залишають. Тільки зраджують».
Схаменувся – де це він? Андріївська церква хрестом у небо. Зіщулився, наче Бог його думки стенографував, а тепер перечитує, головою хитає – отак, значить?…
– Отак… – пробурмотів.
Знітився, наче тієї ж миті мав би продемонструвати Богові добре діло. Нахилився, підняв камінь з розхитаної бруківки… Уклав рівно.
– Мені вірити можна! – виправдався переконано. – А іншим – ні!
Закляк…Чому він повірив ворожці, що мама помре?! Чому?!