Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 150

– Від чого? Від брехні?! – відсунув жінку, нахабно всівся навпроти ворожки.

– А… Ти… – Єва-Марія глянула на Макса прискіпливо.

– Нащо ви людям брешете?! Вас же Бог бачить! – сказав холодно. – Вас! Бачить! Бог! Щомиті! Не боїтеся?

Єва-Марія захитала головою заперечливо: «Ні».

– Не боюся, – незворушна. – Знаю, кому правди не треба.

– Е ні! Не грайтеся! Правда всім потрібна. А от брехня… Нащо напатякали, що мені Нані Новаковська – доля?! Яка у тому користь?

– І прикрощів ніяких. Не склалося ж, правда? Та й помилятися можу. Жива людина…

– Краще збирайте свої манатки і дуйте куди подалі, поки вашими одкровеннями не зацікавилися відповідні органи. Бо я допоможу!

Підвівся, зиркнув на Єву-Марію шулікою, пішов до дверей.

– На все добре! І запам’ятайте. Немає такої правди, яку людині знати не треба!

– І тобі? – почув у спину.

Озирнувся.

– А про мене, дивлюся, геть усе знаєте! – усміхнувся недобре. – Ну?! Приголомште наостанок!

– Мати твоя…

– Що? – скривився.

– Помре, – сказала Єва-Марія. – До кінця цього року.

…Ні.

Кляте слово. Хоч як не затуляй його іншими – мовляв, збрехала, придумала… Лізе наверх, паралізує думки, м’язи, серце. У голові порожньо. Тільки страх. Ні… З калюжі в дитинстві мама його… І потім… завжди… Ні!

За довгу, як життя, хвилину виринає перший істеричний порив – фігня! За годину домовиться з найкращими клініками світу, за день маму вже почнуть обстежувати найкращі спеціалісти, за тиждень знатиме точний діагноз і віддалені перспективи. Мозок реагує холодним фактом: перспективи відомі. До кінця цього року…

А у нас що? Липень? Є півроку?

«Півроку маму не бачив», – усвідомлює, вражається.

Хапає мобільний. Ні! Поїде.

Не їде. Страшно. Дивитися в очі і знати, що за півроку…

Суне пішки. Сичить Продану – геть!

Майдан, Бессарабка, до Ради. Повз «Арсенальну» і Лавру до Царського Села. Сонце переводить сили на воду, всередині тремтить відчайдушний гнів: будь ти проклята, паскудна ворожко! Хто тебе за язика тягнув?! Як тепер із цим жити? Дідо… Дідо був мудрим. Потурбувався, аби інші не відчували себе безпорадними і безсилими. А Макс… Що він може? І що повинен робити?

«Хай би двері відчинив тато», – просить. Замок клацає. На порозі мати. Ніби така, як завжди.

– Проходь, – кидає байдуже.

– Чому пахне ліками? – питає, голосу свого не чує.

– Тато захворів, якщо тобі цікаво, – відповідає пані Женя ворожо. – А ти тут задля чого?! Якщо знову нам нерви мотати, то краще вже йди собі.

– Скучив, – шепоче сумирно.

Відводить погляд, йде за матір’ю до вітальні. Володимир Гнатович лежить на дивані перед ввімкненим телевізором.

– Як ти, тату?

Батько не відповідає. Супиться, відводить погляд.

Макс безпорадно озирається до матері: допоможи! І сам не витримує. Очі долу. Обережно опускається в крісло, ніби тут геть усе потрібно робити вкрай передбачливо.

Пані Женя демонстративно всідається поряд із чоловіком.

– Гроші скінчилися? – питає.

– Ні. Навпаки… Подумав, може, вам щось потрібно.

Батьки перезираються. Пані Женя з тривогою дивиться на сина, стягує перуку – задовбала, їй-богу!