Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 151
Люко Дашвар
– Максимчику… – не витримує. – Що сталося, синку? Кажи!
Макс полохливо зиркає на матір.
– Навіщо… перука? Хіміотерапія?
– Здурів? – дивується пані Женя. Вдивляється в бліде обличчя сина. – У тебе біда якась?
– Ні… Тобто… Простіть мене… Можна, тут сьогодні лишуся?
Батьки знову косують одне на одного.
– Це твій дім, синку, – врешті вимовляє Володимир Гнатович.
Час стоїть. Зупинився і чухається: куди поспішати? Розмова не клеїться, рветься. Як справи? Нормально… Що там з погодою? Пече, наче кінець світу. А у дідовому палаці дуже файна система вентиляції. Може б, на літо батьки до Макса переїхали. Місця – на роту. Та ні. Тут звикли. Чи за містом на дачі. Там і були, але татові раптом серце прихопило. Зрозуміло. Ви ж… лікуєтеся?
– Ні, Божої ласки чекаємо, – відповідає пані Женя категорично, як завжди.
Зрозуміло…
Макс тоскно дивиться повз матір. Що далі?
Володимир Гнатович заплющує очі. Пані Женя підхоплюється.
– Ходімо на кухню, Максимчику. Хай тато перепочине.
Трюфель, чай. Вершки, полуниці. Пані Женя всідається за стіл навпроти сина. Й жестом не виказує справжніх почуттів: оце б обійняла ріднесенького, обцілувала. Жодної з образ не згадала б. Повернувся!
– Смачно?
Макс дивиться у чашку.
– Мамо… Я тут подумав. Тато став хворіти… Треба їхати в Європу. В нормальну клініку. На діагностику.
– Ой, я тебе прошу! – відмахується пані Женя. – Нічого з твоїм татом не станеться. Прислів’я чув? «Хто хворів? Дідо. А хто помер? Баба!»
Макс полотніє.
– Так я і кажу… Давайте всі разом поїдемо… Чому б вам із татом не перевірити здоров’я…
– Ти – наші ліки, – не втримується, штрикає пані Женя. – Аби без фокусів… Гарцювали б, як молоді.
Замовкає, раптом змахує сльозу.
– Максимчику… Кінчай чудити! Бо ми тут без тебе…
– Мамо, мамо… – підхоплюється, обіймає матір, серце стискає безпорадним жалем. – Закінчив! Їй-богу! Ти ж знаєш – я ніколи не брешу.
– Кому? Людям не брешеш? Ото диво! Ти сам собі не брехати навчися! – вражає у серце.
– Прошу…
– …Тата з тією фабрикою так підставив! Ворог там у нього… А в пику йому зацідити не міг?! Треба було гроші фінькати?!
– Матусю…
– …А я так мріяла! Аби онуки. Щоб женився…
– Геть не проти!
– На хвойді отій? – пані Женя обурено дивиться на сина, бідкається щиро: – Де ти їх знаходиш? На смітниках? Любу ту! Юлю цю! Хіба нормальних дівчат мало? От Нані Новаковська… Феноменальна дівка! Розумна, красива. І батько її нам… цілком підходить.
– Нані?
– Ще скажи, що не подобається! Бачила, як дивився на неї у тому селі, де ти зопалу бусик татарам подарував.
– Нані? – повторює тоскно. – Обіцяю… Завтра ж зателефоную Нані. Дякую, що нагадала… Нані?… Так. Варто познайомитися ближче.
Пані Женя звеселяється на очах.
– Спершу Юлю свою жени втришия! Бо Нані не дєшовка силіконова! Дізнається, що у тебе коханка тирлується, – які знайомства?!
– Слушно, – Макс підводиться. Відчайдушний страх за матір перемішується зі здивуванням і міцною гидливістю – роками настоювалася.
– Куди ти, синочку? Казав, залишишся…
– Не відкладатиму… Зараз Юлю додому відправлю. Завтра зранку зателефоную, – говорить від дверей, бо ще мить тут – і зірветься.