Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 146
Люко Дашвар
Пані Женя на чоловіка глянула із жалем: із Вовки воїн нині, як з гімна куля. Та й з ким воювати?! Не може такого бути, аби рідний син їм зла бажав. Покликати його. Хай приїде. Сядуть, поговорять, розберуться… Максимко – чисте серце. Ніколи не брехав. І тепер не брехатиме.
Украй заклопотаний Макс – як не у Москві, так у Європі – з’явився у батьківській хаті наприкінці лютого. Приязно обійняв матір, байдуже оминув батька, хоч і відзначив подумки: «Схудли обоє. Знову на якійсь новомодній дієті?»
Пані Женя поправила на голові перуку і вирішила не церемонитися.
– Максиме… Правда, що фабрику татового помічника…
– Правда, – спокійно відказав Макс.
Володимир Гнатович смикнувся було, та пані Женя зиркнула на нього вовком: якого?! Взяв себе в руки.
– Ну… То розкажи… – мовив Сердюк глухо. – Навіщо власному батькові паскудити взявся?
– А навіщо ти взявся допомагати моєму ворогу? – спокійно відповів Макс.
– Що?! Ти коли встигло ворогами обрости, щеня?! – вибухнув. – Невдячне падло! Та я все життя поклав, аби тобі…
– Не ти! Думаю, маминими клопотами… Точніше, дідовими! Мамо! Я тобі щось винен?
– Ні… – прошепотіла вражено.
– А навесні… Два мільйони не я тобі перерахував?! – Володимира Гнатовича трусило.
– Хіба то твої гроші? «Сили добра»! І пішли на добре діло… На поглинання тієї фабрики.
– Виродок!
– Добре, що все з’ясували, – холодом. – Не люблю розмитих уявлень про життя!
Дверима грюкнув – бувайте!
Батьки заклякли.
– Ну, що… Приїхали! – процідив Сердюк. – Відчуваю, охорону треба посилювати! Бо син останнє винесе.
– Певно, тато йому занадто багато залишив, – докумекала пані Женя. – Нічого… Час мине – попустить. Спочатку так завжди. А ще гидливий, як чортзна-що! Важко йому, Вово. Нам… перечекати краще. От побачиш – повернеться…
Макс вирішив взяти з минулого у нинішнє зрозуміле життя тільки чистих. Білий стіл, білу «ауді», Юлю Скачко. Ну, і маму.
Врешті, в розумній голові випускника Лондонської школи економіки жодних питань. Усе, як мріялось, – реальні справи категорії «супертяж», чудова подруга, абсолютна воля приймати самостійні рішення. Усе те цілком вписувалося у Чонганову концепцію про династію, хоч китаєць і поперхнувся ханшиною, коли Макс привіз йому 2 мільйони готівкою – хай у тебе буде 14 лимонів, мій друже, замість 12-ти… Бо, як вірити нумерології, 1+4=5, а п’ятірка – символ здоров’я. Не скній, Чонгане!
Перепечаєве чимале майно не залишало часу на вдумливі монологи. Як в екстрим-турі – воруши ратицями, бо здохнеш! Полюбив літаки, навіть намірився купити власний. Сни не мордували. Затихло минуле, потьмяніло, розтануло, ніби змирилося – тільки білому шлях. І лише один нез’ясований сумнів без назви, імені, географічних прикмет і персоналій час від часу виринав із підсвідомості – репетував, розбурхував, муляв. А що воно таке, чому?… І гадки не мав. Наче на сірому тлі розпливчастих обрисів не вистачало окремих ясних скелець, щоб зрозуміти…
Перше скельце впало і розбилося у паризькому аеропорту Орлі. Чекав на літак у Південному терміналі, почув українську мову.
– До дитини! До дитини їду! – кричала жінка, яку двійко поліцейських тягнули кудись.