Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 147

Озирнувся здивовано, підійшов до поліцейського офіцера, що стояв біля колони, уважно спостерігав за діями колег – ті разом із жінкою вже зникли в одному зі службових приміщень аеропорту.

– Перепрошую, – ламаною французькою. – У чому винна та жінка?

– Нелегальна мігрантка.

– І що на неї чекає?

– Табір для нелегальних мігрантів, суд, висилка.

– Дякую…

Друге скельце підібрав у «Пінчук-Арт-центрі», куди завітав з Юлею напередодні відкриття виставки, коли запрошують тільки пресу та багатих-впливових, аби простий люд під ногами не плутався. Роздивлявся чудернацькі інсталяції, наштовхнувся поглядом на сумного сивого діда – стояв посеред зали каменем, сам, наче інсталяція скорботна. Матусов? Живий?

Підійшов ближче.

– Оресте Давидовичу?

– Доброго дня, Максиме, – безбарвно пробурмотів Матусов.

– Ви… засмучені чимось?

Старий зітхнув.

– Таточку… поховав. Позавчора. Розбилася на «ферарі» у Монте-Карло. Все сукню якусь неймовірну чорну собі розшукувала. А навіщо?… Така біда…

– Співчуваю, – відповів щиро.

Відійшов від Матусова – очам не повірив. Біля конструкції зі старих іржавих металевих балок, що, певно, мали символізувати кінець техногенних устремлінь людства, стояла Дора – на шиї фотокамера, за плечима рюкзак із приладдям. Роздивлялася іржу вдумливо, підняла камеру – клац! Макс насупився, підійшов, торкнувся Дориного плеча. І як озирнулася – очі-всесвіт – мовив жорстко:

– А мати?! Що ж ти матір не шукаєш?! – пішов геть. Залишив приголомшену біля залізяччя.

Третє скельце подарувала Юля. Розповіла давнє. Як десять років тому померла мама, як вони з татом так розгубилися, що й на думку не спало священика запросити, поховати за релігійним обрядом. А потім мама стала приходити у Юлині сни, та весь час невдоволена – сумна і сердита. І тільки через дев’ять років після маминої смерті хтось підказав дів чині: мучиться небіжчиця! Треба землю з могили взяти, до церкви віднести, щоб над тією землею священики молитву прочитали, а потім ту землю на могилу повернути. І заспокоїться душа…

– Тепер мама не сердиться, – сказала.

Того ж дня Макс поїхав до власних апартаментів на Хрещатику – давненько тут не був. Стиснув ніздрі гидливо, роззирнувся: де ж він ту ганчірку з землею кинув? Рився-рився, до гостьової кімнати дістався, одним махом скинув з полиці книжки і побачив на підлозі зошит у дерматиновій обгортці. А це що за непотріб? Не було у Дюка такого. Розгорнув – Дора заговорила. Про Ромка, тата, Галю, Теребовлю. Закрив рвучко – зайве. Та щоденник розгорнувся в руках на останньому записі. «Пані забрала мої гроші. От повішуся! Їй-богу, повішуся!» – прочитав гірке.

Почервонів до скронь. Мамо! І ти… Ведеш на повідку, брешеш – мертвий Матусов, ворожка, Нані – доля… Лукава, ненаситна – навіть у Дори гроші вигребла. Колотиш, колотиш – ніколи не змиришся, як не по-твоєму!

Мобільний до вуха.

– Мамо?!

– Синочку… – почув звичне.

– Якби інші… Інші! Я б зрозумів! Але ти… Чому ти все життя зі мною, як з лохом?! Матусов живий! У Дори гроші відбирала! Нані Новаковську намагалася мені підсунути! А я… Я гидую навіть думати про тебе! Прощавай! І не дзвони! Ніколи не дзвони мені!