Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 144
Люко Дашвар
Літо якось пережила, а восени навалилося. Тато тобі… Прощавай! І не прошепотів доньці останнього слова. Чоловік, бач, розкрився – рідна вона йому до усцячки. Та щирий… Навіть не смикнувся, коли в заповіті тільки залишки таткових статків виявилися, бо решту старий Перепечай перерозподілив задовго до смерті.
– Не хвилюйся, Женю, не збідніємо, – заспокоював, коли за заповітом їм дісталися портрет старого Перепечая і золотий Будда, щоб, значить, спокійно і філософськи сприймали будь-які вибрики долі.
Пані Жені – чого хвилюватися. Їй тато за півроку до смерті – акції кількох прибуткових підприємств, рахунки на Кіпрі, нерухомість в Іспанії. А от чоловікові – нуль.
– І без того маю, – говорив, а в голосі сумніви. – Один фонд щомісяця дає чимало… А до кінця року завдяки держзамовленню зміцнимо позиції…
Та під кінець листопада в держзамовлення влізло якесь падло, поруйнувало пасочки. І фонд несподіваним голосуванням засновників-членів спостережної ради перейшов під абсолютний контроль Сердюка. Максима Володимировича. Пані Жені б радіти б за сина, та в матері питання є. За заповітом Максимко отримав дідову рушницю «Auguste Francotte amp; Cie», що під 100 тисяч зелених затягує. Ніби – дави гнид, онучок. А їм з Вовкою Будда…
– Максиме, що дідусь на тебе переписав? – питала.
– Дещо. Не треба про це зараз, мамо, – відрізав чемно. – Розберуся, сам розкажу.
А матері крайся. Перепечай за все життя жодного разу не повідав, якими багатствами володіє. Тепер Максим голову морочить. А їй одне пече! Чи зможуть синові допомогти, як раптом голим лишиться! Що там у нього? Апартаменти на Хрещатику залишив, до дідового будинку біля Флорівського переселився з хвойдою якоюсь, грошей у батьків не питає… Геть нічого не зрозуміло! Багатий тепер? Так сказав би! Онде Вовка не спить, крутиться, валокордин ковтає… Може, заспокоївся б, якби знав, що Максимко у безпеці.
І не чекала, що перед літаком син заскочить попрощатися. Саме продивлялися з Вовкою документи на майно, що Перепечай доньці лишив, бо виходило – тільки на те й жити їм, а чоловік краще за пані Женю кумекав, як доцільніше тим розпорядитися.
– Надовго у мандри? – Володимир Гнатович обійняв сина, зиркнув на нього напружено.
– Не знаю… По дідусеві коли сорок днів?
– Дев’ятого грудня, – нагадала мати.
– Ні! Не зможу на день повернутися. Одначе обов’язково пом’яну, де б не був. І панахиду замовлю.
– А що за справи такі невідкладні, що й на поминки приїхати не хочеш?! – недобре мовив батько.
– Вибач, тату. Не сповідуватимуся.
Заіскрило. Пані Женя громовідводом на іншу тему.
– Максиме… У тебе, бачу, справ чимало.
– Вистачає.
– І фонд на тобі. Може б, тато…
– Ні.
– Що?! – Володимир Гнатович і не планував повертатися у «Силу добра» – крихти по кишенях розпихувати. Не усвідомлював й досі – край, Вовко. Хтось дужий спустив тебе в унітаз, пливи…
Розчервонівся. До Макса сіпнувся. Пані Женя поміж них.
– І… чому? – синові в очі.
– Ну, не відміняти ж мені власні розпорядження. Тільки-но призначив нового директора-розпорядника. Юлію Скачко.