Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 143

Зиркнув на хазяїна кабінету – слідчий терпляче вошкався із документами, намагався не заважати візитеру: третій день поспіль виглядав щось із вікна. «Продан – не Ганна Іванівна. Продан може все! – подумав задоволено. – Навіть організувати спостережний пункт у Генпрокуратурі… Умів дід персонал добирати…»

Від діда перепали не тільки капітали, але й чітко налагоджене домашнє господарство, в якому було все: кухарі, покоївки, охорона, секретарі, медики, водії, масажисти, темні і світлі сили, що виникали у разі потреби, вирішуючи будь-які питання. Те саме й у бізнесі. Перший зверхній легковажний погляд на спадок Перепечая виявляв хаос величезного, запущеного скотного двору, де коні-свині-гуси-кури метушилися безпорадно, лякаючи одне одного. Та більш детальний аналіз констатував чітко відокремлені напрямки діяльності – за кожний відповідав професійний топ-менеджмент без слов’янської крові. Все більше австріяки та німці. І тільки томати на Далекому Сході вирощували корейці.

Відволікся… Без гостинця до Чонгана їде. Може, подарувати йому мільйон?! Просто мільйон. Ну, повинен же колись і Дюк китайця трахнути!

Усміхнувся і… закляк – до фабрики сунув Макаров.

Макс багато разів намагався уявити, які відчуття сколихнуться-збуряться-вибухнуть, коли він побачить виродка. Гнів ярий, радість, тваринне збудження заполоняли душу, варто було лише згадати, – воля є, дочекається.

Вдивився у самотню чоловічу фігуру, що рухалася до «Есфірі», і раптом відчув неконтрольований моторошний страх. Смикнувся – дідько! Нащо він тут?! Цей слідчий… Він же не пиріжки ліпить. Здогадається…

Закляк. І бігти геть – нелогічно. «Треба… вигадати щось. Треба…» – билося. Втупився у вікно. Макаров уже розмовляв з «сігмівцями»… Цікавість задушила страх. Дивитися… Дивитися… Покараний! За все! За Любу! За Нані, яку встиг перехопити, і тому тепер Нані не потрібна Дюкові. Не користується… використаним. Макаров сіпнувся і кинувся на міцного, як дуб, чоловіка. «Він божевільний! Божевільний…» – вразився Макс. За мить біля «Есфірі» з’явилася міліція, скрутила покидька і… все!

Так швидко? Спустошене невдоволення клацало пальцями – ще раз! На біс! Гей! Хто-небудь! Запишіть забаву на диск з уточненням «Для домашнього перегляду».

– Дякую за притулок, – приязно усміхнувся слідчому. – Думаю, дарма я вас турбував…

– Ви забули перепустку, – хазяїн кабінету підвівся, простягнув Максові підписаний папірець, ввічливо кивнув. – На все добре.

До літака – п’ять годин. На душі – похмуре задоволення. Є! Хай не так красиво і пафосно, як мріялося, але ж сталося.

– До батьків, – наказав Продану, бо за кермом тепер тільки він. «Так… доцільніше, Максиме Володимировичу».

Ще навесні жахливе зникнення і чудесне повернення сина підкосило пані Женю не на жарт. Волосся відросло… А в голові хлюпало, наче думки порозтікалися-поперемішувалися, безнадійно силкувалися повернути собі конкретну певну форму звичайних категоричних тверджень. Пані Женя не здавалася. Перука – то діло, а голові раду перевіреними методами давала. Мету собі поставила – сконцентруватися, не відволікатися на дрібниці. Женить Максимка – одразу полегшає.