Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 103

– Мельхіор Занадов! – чоловік уже йде вистриженим газоном у бік шатра, пояснює Данкові: той має встигнути сфотографувати їхнього Шахріяра, нареченого тобто, у шатрі, коли той страждатиме в обіймах одалісок, бо вони усі до одної хоч і звабливі, проте зрадливі й корисливі.

– А де ж наречена? – дивується Данко.

– А-а-а… Не поспішайте, мій друже! – Мельхіор указує на мале шатро. – Шахразада там! Труситься від страху, бо знає – скоро Шахріяр повбиває усіх своїх одалісок і пошле за нею… І якщо вона не утне чогось незвичайного, то і їй… голову відрубають.

– Натуралізм, – глузливо усміхається Данко.

– Автентика! – пихато кидає Мельхіор, зникає у натовпі.

Дора усміхається – таке все чудне та не по-нашому! – витягує шию: що ж там у шатрі? А там на подушках уже вмостився кирпатий наречений років двадцяти п’яти, тюрбан з’їхав з маківки, напівголих дівчат обіймає. Поряд дружки ручками прикладаються.

– Лесю! Може, тут і залишимося?

Поряд із нареченим виникає сувора жінка у звичайному костюмі.

– Олесику! Час до Шахразади…

– Мамо, я ще одалісок не порішив.

– Мечі! – кричить Мельхіор. – Шахріяр одалісок вбиватиме! Дівчата верещать. Данко опускає камеру, відводить Дору вбік.

– Доро! Йди до малого шатра. Я зараз різню зніму і дожену тебе.

…У малому шатрі у блискучих шароварах, коротенькій розшитій кофтинці і прозорій фаті сама-самісінька психувала наречена, така собі звичайна Галя з-під Полтави – вуста гордовиті, брови, мов намальовані, а в очах такі блискавки, ще мить – і рознесе халупу.

Побачила Дору, насупилася, дістала сигарету з шароварів, закурила.

– Ну, що там? – запитала. – Уже повбивав?

«Ні», – хитнула кучерями Дора.

– Нормально? Я тут биту годину, як дурепа, сама сиджу в цих… – смикає шаровари. – …лахміттях! А він… Свекруха придуркувата. «Весілля буде в казковому стилі!» А я білу сукню хотіла зі шлейфом, рукавички по лікті, фату довгу… Щоб по місту на лімузині мчати, у люк висунутися і махати всім… Нащо мені ті верблюди?! Я змерзла! Не літо… І чому я повинна все по її робити? Не повинна. Правильно?

«Правильно», – киває Дора. Хочеться підійти до дівчини, присісти поряд, погладити по руці, та до шатра влітає Мельхіор. Очі на лоба.

– Що?! А де сльози?! – шаленіє, заламує руки. – Шахразадо, ви мене вбиваєте! Не ламайте драматургію! Ви приречені на смерть, якщо не зумієте…

– Пішов ти…

– Но-но! Я Мельхіор Занадов! Зараз сюди прийдуть яничари і потягнуть вас силоміць до Шахріяра. Приготуйтеся голосити…

– Чхати я хотіла на твоїх яничарів. Хай Лесик сам по мене приходить, бо я і зараз гарбуза знайти не полінюся.

Шахразада легко підхоплюється, відштовхує Мельхіора, смикає легку тканину, що завішує шатро, – а це що за ганчірка?! Кидає на землю, виходить з шатра – фурія розгнівана, зараз усе навкруги випалить до ґрунту.

Дора обережно йде за нею, поряд виникає Данко.

– Що тут?

Дора усміхається, знизує плечима: бозна-що…

– Оле-е-есю! – раптом горланить Шахразада у бік великого шатра так дзвінко, що навіть прив’язаний до сосни верблюд відсахується, рве мотузку.

З великого шатра виходить веселий розхристаний наречений, поправляє тюрбан. За ним гості, сувора пані в костюмі.