Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 101

– І так в офшорі.

– В інший офшор! Щоб батько не знав, де твої гроші і скільки їх. Відривайся вже від цицьки.

– Давно хочу.

– Допоможу… І людину дам довірену. Щоб проконсультувати тебе могла будь-якої миті.

– Я і сам нібито…

– Забудь про свої книжки. Августа слухай – Август не підведе.

– Августа? – Макс не вірить вухам. – Закса? І він на тебе працює? А я думав, на тата.

– То тільки твій тато й досі не може втямити, що він на мене працює, – роздратовано бурчить Перепечай.

Уже і ніч повіки стуляла, а старий з малим ще довго балакали. І тільки коли Макс розпрощався і пішов, Перепечай вилив у чарку залишки лікеру, проковтнув і сказав у порожнечу:

– «Критикую»… Не люблю! Засрав Жені життя, тварюка.

Притулився спиною до крісла, усміхнувся недобре. «Встигну, – подумав. – Рік – то чимало». Про злоякісну неоперабельну пухлину, що вже вчепилася метастазами у хребет старого, не знав ніхто, крім лікарів приватної клініки, які й оголосили вердикт: часу в Перепечая – максимум до наступної весни…

– Устигну, – впевнено повторив уголос.

Дору мучила совість. Чому щастя таке нахабне? Скрутило руки, учепилося за ноги, не відпускає від Данка. Їй же до Португалії час. І годі собі брехати, що грошей мало, шлях важкий. Паспорт закордонний має, Галі написати, щоб грошей позичила… Чи Ромкові… І рушати. Та всесильне щастя кожного нового дня скеровувало тільки в один бік – до Данка, заполоняло душу ніжною радістю і якось змилостивилося, прошепотіло Дорі на вушко: а ти навчися говорити, а потім уже до мами рушай. Це ж як вона зрадіє, коли ти знайдеш її і скажеш: «Мамо…» Поважна причина! Усміхнулася: ги-ги на видиху. За рік говорити навчиться, а тоді вже й у мандри. Аби сил вистачило.

А сили навесні геть розтанули. Першою забила на сполох Ганна Іванівна: коли ж Дора спить?! Усю ніч працює, увесь день з Данком не розлучається, на кілька хвилин тільки на Троєщині з’являється: помитися, перевдягнутися, попрати-попрасувати, кроленя Боні нагодувати, цьомнути в ніс і зникнути. Змарніла, тільки очі сяють.

– Мені твоєї допомоги, дитино, треба, – сказала якось.

– Так! Що завгодно! – Дора їй жестами. – Що робити?

– Стала боятися маму саму вдома лишати, – збрехала секретарка. – Астма, серце… Не могла б ти бути біля неї з ранку до третьої дня? Після третьої сусідка увесь час вдома. Допоможе, як раптом мамі погано стане.

Дора закивала, Ганну Іванівну обійняла – от і не хвилюйтеся! Й на мить не відійду. Наступного дня старенька секретарчина мама обережно укрила Дору стареньким вовняним пледом, набрала доньку.

– Спить, – доповіла.

– От і добре, – сказала Ганна Іванівна. – Тепер я спокійна.

А на серці – ні. Чим усе то закінчиться? Час від часу перетиналися у кав’ярні з Данковою матір’ю, ділилися новинами. Пахне Португалією? Ніби ні. Одного Світлана Діброва втямити не може: чому Данко навідріз відмовляється її з Дорою знайомити? Уже кілька разів натякала: запроси до нас свою дівчину. А син тільки всміхається: не час. Одне діло зробимо, от тоді вже… Що за діло? Чим вони там займаються?