Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 100

У наново відреставрованому старовинному триповерховому особняку біля Житнього ринку, що старий Перепечай був його одноосібним власником, займав увесь третій поверх, а інші приміщення здавав орендарям, Макс з’явився у День дурних і сміху.

Медсестра тільки-но закінчила масажувати старому спину – сидів у кабінеті біля столу у теплій вовняній фуфайці, диктував спогади набундюченому Ромі Шиллєру. Побачив онука, розцвів.

– Максимко… А що дідові приніс? – наче й не здогадується про Максові мандри.

Макс усміхнувся: чудний у нього дід. У самого – тільки торбів для грошей не вистачає, а варто з’явитися – як та дитина: а де гостинчик?

– Є гостинчик, – дістав пляшку лікеру «Mandarine Napoleon». Поставив посеред столу, прямісінько на те місце, де ще недавно обгорілий черевик з кісткою стояв.

– О! Моя наливочка… – закивав дідо. Зиркнув на Шиллєра. – Йди на кухню, Ромко. Принеси мені чарку і вимітайся. Завтра продовжимо.

Макс і Шиллєр зиркають один на одного.

– Як почуваєшся, Ромо? – холодно питає Макс.

– А маю погано? – Шиллєр напружується. Суне до дверей.

– Навпаки. Думаю, маєш привід прекрасно почуватися! – Макс замовкає, прискіпливо дивиться на Шиллєра. – Я тобі розкажу якось… чому саме…

Шиллєр супиться насторожено, вислизає з кабінету. З’являється за мить з лікерною чаркою. Задкує – до завтра, на все добре – зникає. Перепечай відкриває пляшку.

– І не проси. Не ділитимуся. Моя наливочка, – наливає собі по вінця.

Макс зітхає розчулено.

– Діду, ти мене любиш?

– Скажу більше… Я тобі оцей будинок відписати хочу, – відповідає старий. – Перенесеш сюди свій офіс, не платитимеш оренди. Інші орендарі тобі платитимуть. І я поруч. І сам тут можеш оселитися – півповерху віддам. Метрів чотириста буде. Гарно придумав?

– Класно…

– Розвеселив? Давай! Кажи діду, де тебе носило.

– Давай іншим разом, – тьмяніє.

– Добре, – спостерігає за онуком уважно. – То без діла прийшов?

– Діду… Куди краще гроші вкласти?

– Землю купуй! – не роздумує Перепечай. – Інше – мотлох. Прикупи десь в одній області район невеличкий.

– Так не продається земля…

– То для усіх не продається. І правильно, бо полізуть – не відіб’єшся.

– Допоможеш?

– А наливочки привезеш?

– Привезу.

– І я допоможу, – Перепечай наливає собі ще, зиркає на онука. – Грошей багато?

– Два мільйони…

– Хіба то гроші? Дріб’язок! Ото профінькай і забудь. Хто дав? Батько? Тим більш профінькай! Щоб не висів над тобою, як клізма над дупою. Нема грошей! Хай повіситься! Ми з тобою справами капітальними займемося.

Макс дивиться на діда сумно.

– Не любиш ти тата.

– Чому ж це не люблю?! – щиро дивується Перепечай. – Просто критикую. Ти, Максимку, мене уважно слухай… Батьківські гроші – то маячня. Свій кадуцей треба мати.

– Що за кадуцей?

– Ото… Ще по Європах тинявся. Кадуцей – жезл Гермеса. Хто кадуцей має – той недоторканний.

– Гроші…

– Свої гроші! І справи… З такими людьми, що у них «кадуцей» на лобі написано, – повчає, знову прикладається до пляшки. – Нічого… Навчу. А ті два лимони – в офшор.