Читать «Брамник» онлайн - страница 135

— Чесні воротарі, — провадив Ларт, і далі посміхаючись. — Вірні. Догідливі. Усі двері світу, які розчиняються. Вони…

Він захлинувся. Завмер. У нього неприродно розширилися зіниці, і відразу очі знайомо спалахнули червоним. Я впустив свій келих — віялом хлюпнуло червоне вино.

— Руале… — прошепотів Ларт, ніби звертаючись до невидимого співрозмовника. — Іду… Руале, я вже йду.

* * *

ЧОМУ ТИ ПОВЕРНУВСЯ? ЯК ТИ ПОСМІВ, ВОРОТАРЮ?

Засув заіржавів. Якщо хочеш — іди й перевір.

ДУРЕНЬ.

Здригнулися каскади тканин, дихнув із чорного провалу густий, липкий вітер, Марран закашлявся.

ДУРЕНЬ. НЕ МОЖУ ПОВІРИТИ.

— Усім трапляється програвати, — сказав Марран уголос. — Умій мужньо пережити свою поразку.

ЦЕ ТВОЯ ПОРАЗКА, ХРОБАЧЕ!

Він відсахнувся — темрява почала рухатися. Щирилась безодня — чорний провал. Затягалися, розгортаючись, тканини; рухалися дошки під ногами, і цвяхи розповзалися зі своїх дір, як огидні комахи.

ЦЕ ТВОЯ ПОРАЗКА. ТИ НЕ ГІДНИЙ МОГУТНОСТІ. ТИ ЗАПЛАТИШ.

Його ніби вдарили по голові — він втратив владу над тілом і, безпорадний, простягся на танцюючій підлозі.

ЗАРАЗ Я ПОКАЖУ ТОБІ ТВОЮ СУТНІСТЬ, І ДОЛЯ ТВОЯ БУДЕ ГІДНА ТЕБЕ.

Жах, сліпий безформний жах заволодів ним раптово, без останку.

ДИВИСЯ, РУАЛЕ ІЛЬМАРРАНЕН! ДИВИСЯ, ОСЬ ТИ!

Руала піднесло над землею — і він опинився раптом у оточенні вирослих із підлоги дзеркал. Дзеркала нескінченно повторювали відображення завислої в повітрі людини, яка чіплялася за порожнечу. Різке біле світло вдарило згори.

ВЛАДАР СВІТУ… МОКРИЦЯ, МЕРЗЕННА МОКРИЦЯ!

Страшні корчі скрутили Маррана. Його тіло перестало бути людським. Дзеркала байдуже оглядали його зусібіч — і в деталях відбивали все, що відбувалося.

Напівпрозоре сіре черево, щітка тонких тремтячих ніжок — і божевільні людські очі.

ТИ, БЕЗФОРМНА ГРУДКА ПЛОТІ!

У дзеркалах — ближче, далі, збоку, позаду — відбилася біляста маса, що пузирилась. Руал бачив її і був нею — кричати не мав чим, і тільки очі, тільки людські очі залишалися йому, очі, позбавлені повік, щоб не можна було замружитися.

ЦЕ — ТИ. ЦЕ ТЕЖ — ТИ. ГЛИБИННА СУТНІСТЬ. ПРИРОДА ДУШІ. НИЦІСТЬ ТВОЯ І НІКЧЕМНІСТЬ!

Він хотів знепритомніти, і свідомість зглянулася над ним — почала потьмарюватись.

НЕЗВИЧНО, ЧИ НЕ ТАК? ХРОБАКОМ — БІЛЬШ ЗВИЧНО? АДЖЕ ТИ ВЖЕ БУВ ХРОБАКОМ?

У повітрі забилося слизьке кільчасте тіло. Проглядали пульсуючі судини крізь бляклу шкіру, по якій перебігали хвилі спазмів.

АЛЕ НІ ХРОБАКОМ, АНІ ВІШАКОМ ТИ БІЛЬШЕ НЕ ЖИТИМЕШ. Я РОЗЧАВЛЮ ТЕБЕ, РОЗМІЖЖУ.

Танцювали в дзеркалах незліченні чудовиська — хробаки з людськими очима. Останні проблиски свідомості були нестерпні.

ШКОДА, ЩО ВИДОВИЩЕ НЕ МАЄ ГЛЯДАЧІВ. МОЖЕ, ПОКЛИЧЕШ МАГІВ НА ПОМІЧ? ЛЕГІАРА, ЕСТА?

Він уже провалювався в темряву — не в глуху, м’яку, заспокійливу темряву небуття, а в зламану пітьму кошмару, де чекали закривавлені жорна божевілля.

КЛИЧ, СЛИМАЧЕ. КЛИЧ, НІХТО НЕ ПОЧУЄ.

Наближався кінець. Останнім, нечуваним зусиллям йому вдалося зібрати залишки людського в собі, потягтися крізь згасаючу свідомість, рвонутися в нечутному лементі:

— Ларте!

ЛАРТЕ! ЛАРТЕ! ЛАРТЕ! ДЕ Ж ТИ, НУ-БО!