Читать «Брамник» онлайн - страница 133

Тиша. Двері напружилися, прогинаючись усередину, як гумові.

Одна велика сита пика, що глумиться з нього.

Довше подихай на обмерзле вікно — тоді крізь відтале вічко ти побачиш, як іде сніг. Тонкі пальці швидко мерзнуть… Скніє квітка в горщику на підвіконні.

Подивіться на наречену — рожеве на білому… Рожеві щоки, білі водоспади шовку…

Наш хлопчик ходить, він зробив перший крок! Він уже тупотить, поки невпевнено, але за кілька днів…

Мамо, я приніс тобі льодяник з базару. Я загорнув його в ганчірку, щоб не з’їсти завчасно. Ось, візьми!

Дякую, любий…

Каламутне людське море, повінь нечистот.

Земля тобі пухом. Опускайте.

Ти дуже вдарився? Де болить?

Яблука падають у траву. Спину ломить — нахилятися.

Приходь швидше. Я розігрію вечерю.

Люлі-люлі, вогонь горить, діточкам спатоньки велить…

Відмикай, Ільмарранене, відмикай!

Деренчить у петлях засув.

Та зупиніть же мене, зрадника!

Я проклятий. Я проклятий на всі часи. Зупиніть! Петля туману на мертвій шиї. І дерева спіймають у липке павутиння галузок усіх, хто має крила. І земля присмокчеться, ніби кліщ… Зупиніть.

Йому здавалося, що він засовує засув назад — а руки вийшли з покори і вчепилися в метал, прагнучи відімкнути. Він щосили закричав, і ввіткнувся головою в полум’я смолоскипа. Обпалив волосся, але повернув владу над власними руками.

Назад засув не бажав рухатися. Двері здригалися від ударів дивовижної сили, прогиналися, як картонні. Обпалюючи руки, переборюючи скажений опір, він просував залізний штир на волосинку, на півволосинки. Звідти, ззовні, зненацька долинув сухий звук мішковини, що рветься, і відразу — глухе ревіння. Засув дійшов до краю.

Один день… Одна година… Одна людина — Брамник…

Він відступив, задихаючись. Йому здалося, що Двері готові зірватися з завісів.

— Не треба, — прошепотів він. — Не ламай, благаю. Не ламай же, сволото! — раптом люто закричав він. — Забирайся, звідкіля прийшла! Це кажу тобі я, Ільмарранен!

Смолоскип спалахнув шаленим білим полум’ям.

* * *

Крізь щілини між важкими портьєрами пробився нарешті кволий світанок. Гобелен, який постраждав від шпаги Еста, за ніч затяг свої рани й був тепер укритий шрамами.

Вони сиділи мовчки навколо низького круглого столу, у центрі якого, просто на вирізаних у стільниці знаках і символах, лежав Амулет Віщуна.

І ось, коли кімната наповнилася каламутним світлом, коли виразно стало видно й іржавий ланцюг, і складний отвір на золотій колись пластинці, Кастелла підвелася. Слідом за нею підвівся Ест, а далі й Ларт устав, похитнувся і вчепився гачкуватими пальцями в оксамитову обшивку крісла.

— Я волію боротися на своїй землі… Нехай ЦЕ застане мене вдома, — сказав Ест, ні на кого не дивлячись.

— Ти, Кастелло? — спитав Ларт.

— Дитина, — відгукнулася вона байдуже.

— Гаразд, — сказав Ларт. — Тоді прощавайте. Дякую, Кастелло, що переборола ворожість до мене і прийшла. Дякую, Аль, що мовчиш зараз, хоча вважаєш винним у всіх лихах — мене. Прощавайте.

Я не пішов їх проводити — вони, здається, просто розчинилися в півмороку передпокою.