Читать «Брамник» онлайн - страница 137

Я заметався, почав хапати інші книги, ще й ще — жодна не підказала мені хоча б, як викликати Бальтазарра Еста, а я був готовий і на це. Потім я раптом наткнувся на книжку, написану звичайною мовою, і поспіхом заходився її перегортати — але книга виявилася не магічною. Це був просто якийсь роман.

Я впав у відчай, впустив книгу на килим і прихилився спиною до шафи. Хрипко зітхнув закритий клавесин; здригався скулений на великому столі скляний глобус, тиснувся в куток маленький круглий столик, поцяткований магічними символами, і на нього впав широкий сонячний промінь, а в промені…

У промені палав золотом Медальйон Віщуна — чистий, ясний, і яскравий сонячний зайчик, відбитий ним, влігся на стелі.

Я враз укрився потом, і кімната перед очима на мить втратила чіткі обриси — ніби я дивився крізь мокре скло.

А потім я зважився наблизитись.

Золотий ланцюг, золота пластинка зі складним отвором-візерунком. Я простяг руку — і відсмикнув. Простяг іще раз, торкнувся зрізаного кутика — сонячний зайчик на стелі хитнувся й знову завмер.

Я заплакав. Плачучи, обережно взяв медальйон за ланцюжок і на витягнутій руці поніс до Ларта.

Я стукав у двері, схлипував і кричав:

— Господарю! Вона пішла! Й іржа пішла, господарю! Будь ласка, відчиніть! Будь ласка!

Відповіді не було.

Потім я спиною відчув чиюсь присутність — і озирнувся. Я сподівався, що це Кастелла — але це був Март, її чоловік. Він стояв унизу, під сходами, й обережно притискав до грудей великий згорток.

Кілька хвилин ми просто дивилися один на одного, потім він зітхнув і неголосно спитав:

— Що… Чим я можу… Кастелла?

Я подивився на двері кабінету. Двері були зіпсовані ударами моїх черевиків, і ні звуку, ні протягу не долинало зсередини.

Я підняв перед собою руку з медальйоном, як це любив робити Орвін. Пластинка повільно оберталася на ланцюзі.

— Вона… — сказав я Мартові. — Вам краще… Зачекати на неї в передпокої.

Згорток у нього в руках ворухнувся, він міцніше пригорнув його до себе.

— Що тут… сталося? — спитав він невпевнено.

Я стояв нагорі сходів, він — унизу, він притискав до грудей дитину, я тримав перед собою медальйон.

— Тут… здається, врятували світ, — сказав я гірко.

Кастеллу ми знайшли в передпокої; вона стояла, підставивши обличчя тонкому магічному Променю, що пробивався зі стелі. Побачивши Марта, зробила крок вперед; обличчя в неї було таке, наче вона збиралася заплакати й розреготатися одночасно. Март зупинився, не мовлячи й слова. Кастелла підійшла, взяла в нього дитину, відкинула пелюшки, що прикривали голівку. Я побачив малого — здивованого, щирого. Він радісно потягся до матері, намагаючись випручати рученята з тісного сповитку. Я глянув на Марта — той ховав очі. Я залишив їх самих і невпевненою ходою рушив у велику залу.

Свічки догоріли. Ільмарранен, людина-легенда, сидів у колі й дивився на мене. Зовсім як тоді, у передпокої.