Читать «Брамник» онлайн - страница 134

Ларт важко підійшов до вікна і розсунув портьєри, впустив у кімнату сірий, важкий ранок.

— Ти теж іди, — сказав він мені, не повертаючи голови.

Я не повірив власним вухам. Першою моєю думкою було, що я серйозно в чомусь провинився.

— Господарю… — пролепетів я безпорадно.

Він озирнувся, і я побачив, як сильно він постарів за минулу ніч.

— Ти не зрозумів, — сказав він зі слабкою посмішкою. — Справа не в тобі, а в мені. Я зараз не найкращий хазяїн, і навряд чи мені ще знадобиться слуга… Пам’ятаєш, «але стократ гірше тим, хто має магічний дар»? ВОНО, звичайно, з’явиться по мене. Це МОЯ ДОЛЯ, Я готовий до неї, і легко ВОНО, звісно не впорається. Але тебе… — він затнувся. Він страшенно не любив зізнаватися в слабкості чи неспроможності, мій хазяїн. Помовчав. Далі провадив хрипко:

— Я зараз не в змозі тебе захистити. Іди, тобі нічого тут робити. Сам ти, можливо, вцілієш.

Я хотів сказати, що не залишу його нізащо, що я вірний йому до скону й ладен поділити його долю, я вже розтулив був рота, але тут відчув бридке зрадливе тремтіння в колінах, а перед моїм внутрішнім зором постала раптом Третя Сила, що зазирає знадвору в дім — одне кругле око у вікно кабінету, а інше — до спальні… Світле Небо!

— Поквапся, — сказав Ларт. — Мало часу. Йди в селище.

Мої ноги, здавалось, приклеїлися до підлоги. Я стовбичив, як дурень, і ловив повітря роззявленим ротом.

— Іди, — голос Ларта лунав дедалі більш напружено. Я дивився на нього й не міг зрушити з місця.

Тоді він витяг перед собою руку долонею догори, начебто наміряючись здмухнути порошину, а другу долоню поклав зверху й тихенько ковзнув нею вперед, ніби відштовхуючи мене…

Я отямився біля підніжжя пагорба. Лартів дім виявився за спиною, а просто переді мною — лісочок, за лісочком — селище, де м’яко струменів димок із димарів, і стояв на порозі сонний корчмар, де ніхто ні сном ні духом не відав ні про яку Третю Силу…

Колись у дитинстві я мав дві пари рукавиць. Одну невдовзі подарував сестрі — ненавидів щодня вибирати, яку ж пару надягти… Найдурніше заняття — вибирати.

Хто я йому, син? Навіть не учень… Ніколи мені не дочекатися й десятої частки того тепла, що призначалося цьому… Маррану. Зустрічний хлопчисько Луаян — і той йому був ближчий і дорожчий… А червоний роздвоєний язик, що залишив борозну на моїй щоці?!

Я стояв, кусаючи губи. Пішов дощ, перестав, поновився й перестав знову. Поривами налітав майже зимовий вітер.

…Тихо зарипіли вхідні двері. Сходинки… Двері кабінету.

Він сидів за келихом вина, сидів, поклавши ноги на круглий стіл, поцяцькований заклинаннями. Відсьорбував і бурмотів собі під ніс:

— Немає удачі… Втратив її… Довго. Забагато сили… Писнули мостини в мене під ногами. Він замовк, поставив келих і озирнувся.

Якусь мить ми дивилися один на одного, і мені дуже хотілося, щоб він знову мене вигнав. Але замість цього він клацнув пальцями, і на столі став ще один келих — високий, тонкий, повний по вінця.

— Вип’ємо, — сказав він із посмішкою. — Вип’ємо за воротарів. За чесних воротарів із добрими намірами. Приєднуйся…

Келих був уже в моїй нетвердій руці.