Читать «Останній раз» онлайн - страница 8

— Розпарився, тепер холодне хлебчеш, — незадоволено зазначила Віта.

— Дурниці! — Антон зробив іще ковток. — Можу я похворіти хоча б раз? Полежу спокійно, а ти мене полікуєш, — він задоволено пригорнув її.

Віта пирхнула. Справді, смішно, — застуда — два роки тому через її необачність йому прострелили плече. Куля застрягла в тілі, шукати лікаря Антон заборонив, і вона сама робила операцію тут, у квартирі, розпеченою фінкою, знеболююче діяло погано, він кілька разів втрачав свідомість, потім з’ясувалося, що інфекція таки потрапила у рану, і їй знову довелося обробляти її й лити туди спирт. Якимось побитом усе обійшлося.

— Я гадаю, сьогодні у нас маленьке свято? — Антон ковтнув ще води і запхав пляшку до холодильника.

— У нас сьогодні велике свято. Кінець старого життя. Треба це діло відзначити, любий. Їдемо вечеряти?

Віта готувати ненавиділа, бо не вміла.

Антон наморщив чоло.

— Де ми не були? Гайда до «Наполеона»! Як ідея?

— Думаю, там нічого особливого. Понти тільки...

— Нічого, подивимося на їхні понти. Піду ополоснуся, а ти збирайся...

Біля входу до ресторану «Наполеон» їх зустрів парубійко у блакитному гусарському костюмі, що зовсім не личив до його фізіономії торговця-лоточника. Віта відразу визначила, що на ньому форма корнета. Вони демонстративно не звернули уваги на його «добрий вечір» і з гідністю пройшли сходами із чистим, але потертим килимовим покриттям, нагору до залу. Присіли за столик у глибині залу. Віта роззирнулася.

— Декорація. Знімальний павільйон, — оцінила вона оформлення, стилізоване під обідні зали початку дев’ятнадцятого століття.

Біля столика виник офіціант у червоній драгунській формі.

— Добрий вечір. Будете вечеряти?

Антон поправив масивну золоту печатку на пальці, недбало змів порошинку із лацкана стильного зеленого піджака і зневажливо кинув:

— Ні, в стелю плювати. — На здивований погляд драґуна поблажливо додав: — А для чого ми, по-твоєму, прийшли?

— Це справжні канделябри? — Віта, включаючись у гру, тицьнула пальцем у свічник.

— У нас усе справжнє, — драґун із гідністю поклав перед нею меню.

— А скільки вони коштують? Пупсику, — Віта капризно випнула губки, — давай купимо й поставимо на камін. Лось в осадок випаде!

— Не зважай, — Антон підморгнув дратунові. — Ми у вас, розумієш, ще не були. То чим здивуєш? — він пальцем підсунув гарно оформлене меню.

— Ну, директор ресторану — вірменин, кавказька кухня у нас чудова, — драґун тримався досить холодно.

— А ми поїдемо на Кавказ, пупсику?

— Там зараз воюють, дєтка. Поїдемо до Еміратів, — Антон стримав усміх, Віта добре увійшла в роль. — Значить, так — рибне щось... Ікорочка, баличок там, всі діла... Розумієш?

— Рибне асорті, — кивнув драгун, позначивши в блокноті.

— «Київські» котлети є? Гарнір — з овочів... Фруктів там... Ну, ти пойняв...

— Устриць хочу! — манірно втрутилася Віта. — Наполеон — француз, а французи хавають устриці!

Антон запитально глипнув на офіціанта. Драґун зберігав спокій.