Читать «Останній раз» онлайн - страница 6

Кіпіані кивнув Ґіві, той слухняно вийшов, зачинивши ззовні двері на ключ.

— Він відчинить, коли я гукну, — Кіпіані кивнув на біпер, що валявся на кріслі. — Так нам справді заважати не будуть.

Антон витер спітніле чоло.

— Парко у піджаці, а як без нього з усією цією зброєю? Можна, я пику вмию?

Кіпіані милостиво кивнув, Антон пройшов до ванної, хлюпнув на обличчя прохолодної води. Швидким жестом дістав з-за паска пласку «беретку», спритно приладнав саморобний глушник. Не закриваючи крана, повернувся до кімнати.

Кіпіані навіть здивуватися не встиг. Дві кулі в груди, ще постріл — у голову. Клієнт перестав цікавити Антона. Він підхопив біпер, натиснув кнопку і притулився спиною до стіни біля дверей. Клацнув замок, Чехідзе пройшов уперед, Антон ногою штовхнув двері, замахнувся руків’ям, і Чехідзе сповз на підлогу. Порядок, можна виходити. Антон приторочив зброю на місце, відчинив двері, спокійно мовив: «До побачення!» і впевнено рушив повз охоронця. Біля ліфта нікого не було. Антон спустився донизу, хутко перетнув хол. Швидше, швидше, він і так затримувався. Всівся у перше-ліпше таксі, звелів водієві: «Сімферополь!» і не особливо торгувався.

За годину він був у Сімферополі. Його непоказна «дев’ятка» з херсонськими номерами спокійно чекала на платній стоянці. Віта ще вчора поїхала поїздом, так вони домовилися.

Київ. Червень.

— Усе гаразд?

— Як завжди, — Антон закрив кришку кейса, ховаючи від очей співбесідника акуратні зелені пачки.

Сивуватий брюнет в окулярах із золотою оправою задоволено кивнув. У нього були ім’я та прізвище, але Антон з Вітою охрестили його Котом, хоча він був мало на нього схожий. Кіт уже кілька років постачав їх роботою, знаходив замовлення, виступав посередником, бо у Антона з Вітою було тверде правило: ніяких особистих контактів із замовником. Спочатку вони прозвали посередника Звідником. Такі шукають роботу дорогим повіям, котрі приймають лише вдома. Потім Антонові пригадалося, що на жарґоні повій звідники іменуються «котами». Слово їм сподобалося, коротке й містке. Кіт отримував десять відсотків від їхнього гонорару і був більше аніж задоволений — маленькі суми вони навіть не обговорювали. Клас роботи був вартий того.

— Багіров задоволений. Зроблено чудово. Треба було завалити й Ґіві...

— За нього не заплачено, — сухо відповів Антон.

Вони розмовляли на задньому сидінні Антонового «БМВ». «Дев’ятку», що її викрали спеціально для поїздки в Крим і на яку для повного маскування поставили не столичні номери, Антон кинув неподалік того місця, де її було викрадено, почепивши справжні номери. Власник машини зрадіє і точно нічого не второпає.

Вони завжди розмовляли в машині. Котові призначали зустріч у центрі, вони сідали у машину, і Антон довго кружляв, перевіряючи, чи не пасуть їх. Спочатку Кіт дратувався, потім звик. Туман таємничості вони напускали добрячий довкола себе. Правда, це збуджувало у замовників неабиякий інтерес, і де ґарантії, що їх одного разу не вистежать через Кота? Отож цього разу Антон зупинив машину в одному з тихих зелених дворів на Русанівці.