Читать «Останній раз» онлайн - страница 10

У його однокімнатній комірчині поселилася й Віта. Роботу кинула, бо комусь було не до шмиги її кохання із зухвалим ментом, почалися погрози, піти з роботи — то був єдиний вихід, забагато хороших людей довелося б підставляти.

За весь час їхніх стосунків між ними не відбулося жодної розмови про кохання. Антон не був сентиментальним, а Віту надто вимордовувала чоловіча — як би там не казали, але чоловіча! — професія. Вона відчувала себе жінкою лише за ознаками статі, тому попервах любощі для обох були своєрідною розрядкою, зняттям нервової напруги, щось на зразок спиртного або виснажливих фізичних вправ. І навіть справи вони спочатку обговорювали в ліжку, в перервах між сексом. Антон не помітив, у який момент стався перелом. Ні, вони й далі не говорили про почуття, не клялися любити одне одного до могильної ями, але щось сталося... Віта почала частіше міняти джинси на сукні, більше стежити за собою, відпустила волосся — що їй дуже личило, та й узагалі вона була дівка зваблива, Антон, у свою чергу, почав помічати, що донедавна йому було байдуже, як вона виглядає на людях. Та якось несподівано для самого себе привітав її з Восьмим березня букетом троянд. «Це... мені? — обличчя її раптом зашарілося, а очі розширилися, ж у малої дитини. — Мені ніхто...» Він зніяковів, подав незграбно, поколов долоню, зойкнув, квіти випали з правиці і розсипалися по килиму, вони кинулися одночасно збирати, боляче стукнулися лобами, а потому реготали, як малі діти... Потім, тримаючи її в обіймах, таку близьку і зріднілу, Антон прошепотів їй на вухо: «Ти потрібна мені». У відповідь не почув нічого, Віта тільки міцніше притислася до нього... І все ж таки вони, не змовляючись, визначили для себе лінію поведінки: тепер не час для сентиментів. Можливо, потім. Не тепер.

Обидвоє прагнули помсти. Нищити падлюк — тільки так! Антон все-таки сам-один вийшов на вбивцю каскадера, знав — останній покидьок, совість його не мучила. Розіграли нещасний випадок, захочеш — не підкопаєшся. Кому слід було — зрозуміли. А згодом почали брати замовлення, і совість теж не дошкуляла. Бо клієнти (це перевіряли ретельно), були хижаки, ще й які. Принципу дотримувалися свято, отож дорікнути собі не могли. Дно — воно й є дно, болото. Ніколи не виступали ні на чиєму боці, вчорашній їхній замовник наступного дня сам міг опинитися на мушці. Гонорари брали чималі, робота того вартувала. Ненависть до того падлючного світу і гостре бажання винищити якомога більше щурів не вичахала. Згодом вони стали майстрами екстра-класу у цій справі.