Читать «Останній раз» онлайн - страница 9
Андрій Кокотюха
— Гм... Взагалі-то можна, тільки коштувати це буде...
— Хай тебе це не обходить, — зверхньо посміхнувся Антон. — Бажання дами — закон. Ну і коньяк «Наполеон». Тільки пляшку я перевірю.
— Зрозуміло, — кивнув офіціант і щез.
Віта пирснула в кулак.
— Чого ти так розійшовся?
— А тебе якого дідька з устрицями занесло? Тепер він підошви порве, а дістане. І здере з нас безбожно.
— Нічого. Зв’яжуться з французьким рестораном, я знаю, там у меню є. І взагалі я заморожених устриць у одному маркеті бачила, там на ціннику написано, що це устриці. Збігають і куплять, час ще не пізній.
— Ну й замашки у тебе! Начувайтесь, буржуї!
Віта сумно посміхнулася.
— Гуляємо ми чи не гуляємо? Буде що згадати. О, рибу вже несуть!
...По дорозі додому їх «БМВ» гальмонув даішник. Антон слухняно зупинив машину, але назустріч постовому не вийшов, відкинувся на спинку сидіння і примостив лікоть у отвір опущеного скла.
— Сержант Сидорчук! — люто відрекомендувався даішник і неохоче нахилився до водія. — Документи... будь ласка.
— Що ми порушили, капітане? — питання Антона звучало безтурботно.
Сержант несподівано поміняв тон.
— Від тебе, мужик, горілкою тхне!
— Коньяком, — поправив Антон. — Ну, випив сто грамів коньяку. Сьогодні у нас родинне свято.
— Давай вилазь! — сержант явно смакував процедуру конфіскації прав.
— Стривай, — рука Антона пірнула в кишеню піджака, сержант загрозливо смикнувся до кобури, але рука вже тримала сотенну зелену банкноту. — Тут по долару за грам. Гадаю, досить?
Сержант машинально узяв сотку, для чогось посвітив на неї ліхтариком.
— Ну, ми поїхали, — Антон дружньо посміхнувся і запустив мотор. Вираз обличчя сержанта свідчив, що він розуміє незаконність своїх дій, але боротися із спокусою не в змозі.
Коли даішник залишився позаду, Віта зауважила:
— Він зараз по рації повідомить, мовляв, так і так, їде іномарка, водій якої сотками жбурляє направо й наліво. У тебе грошей не стане.
— Не такий він дурний: бачила, як очі у нього засвітилися?
Вона знизала плечима і ввімкнула музику. Побоювання справді були марними — до самого дому їхню машину більше не зупиняли.
Вдома вони випили чаю, подивилися трохи телевізор. Як дивно було і приємно — просто лягти в ліжко, з насолодою розслабитися, відчуваючи теплий подих одне одного, кохатися, ні про що не думаючи... Лежачи мовчки в темряві... Нове життя починалося з цього моменту. Як давно їм хотілося, щоб обидвом було добре й спокійно! Вони так прагнули спокою, вони неабияк втомилися за всеньке своє життя.
Це було п’ять років тому. Вона працювала каскадеркою на студії. Жінок цієї професії нечасто зустрінеш, її цінували. Відчайдушно кинутися зі скелі, на ходу впасти з коня, випасти з вікна, з машини на повній швидкості, потрапити під ту ж таки машину, стрибнути з поїзда на ходу — то була її робота. В кіно прийшла з автоспорту. Оскільки не захотіла спати з тренером, то потрапила з його милості під загрозу дискваліфікації, але встигла піти раніше, уникнувши ганьби. Кіно, особливо трюкове, любила безмежно, вірила, що може не згірш за чоловіків. Скрегочучи зубами, опанувала нову професію, спортивна підготовка та й вдача багато в чому допомогли. Якось на зйомках розбився її колега, відпрацьовував трюк на машині, відмовили гальма. Згодом з’ясувалося, що хтось хімічив із машиною, почалося слідство. Антон на той час працював опером, його група займалася цією справою. Струнка білявка із незалежною вдачею запала йому в око, він допитував її як свідка, потім почав шукати зустрічей під різними приводами, а далі — й без приводів. А у справі тим часом випливали кримінальні угрупування, пов’язані з ними колишні спортсмени, замаячили наркотики... Коли запахло смаженим, Антона грубо усунули від справи. Він здогадувався,
