Читать «Останній раз» онлайн - страница 16

— Гайда до мене в офіс. Там ніхто не заважатиме. Один на одного легше через стіл дивитися. Мені тут сидіти нудно.

— Нехай так, — Антон вагався лише кілька секунд.

Від Солом’янської площі, місця їхньої зустрічі, до Подолу їхали мовчки. Один тільки раз Антон, зиркнувши на годинник, попросив у Малахова дозволу скористатися телефоном і тут же, з машини, подзвонив Віті.

— Усе нормально, — промовив у трубку і дав відбій.

— А якби ненормально? — поцікавився Круглий.

— Тоді б ти сам побачив усі наслідки.

— Круто, круто, — Малахов посміхнувся.

Офіс Малахова займав два поверхи старого будинку неподалік Контрактової площі. Антон знав, що увесь будинок викупив і відремонтував той-таки Малахов через підставних осіб. Вважалося, що його фірма просто орендує приміщення, насправді структури з різноманітними назвами, котрі розташувалися по сусідству, по суті були частинами маленької малахівської імперії, оплотом, неприступною цитаделлю. Перший поверх займало агентство «Моноліт». Воно надавало послуги по охороні офісів і приватних осіб, охороняючи заодно розташовані в будинку фірми. Під цією назвою Малахов замаскував штаб своїх бойовиків. Двоє запакованих у камуфляж здоровил байдуже провели Антона поглядом.

У передпокої перед кабінетом Малахова секретарка теревенила по телефону, манірно посмоктуючи дорогу дамську сигарету «Море». Шеф навіть не глянув у її бік, відімкнув ключем двері кабінету і жестом запросив гостя. Антон присів на стілець з боку столу.

— Вип’єш?—

— На роботі не п’ю. Спекота.

— То ти на роботі?

— Можна сказати й так. Мені подзвонити треба.

— Ти ще довго телефон ґвалтувати будеш?

— Поки розмову не закінчимо і ти мене назад не відвезеш.

Малахов кивнув на трубку радіотелефону. Коли Антон дав відбій, господар кабінету гмикнув.

— Ну, то про справи?

Малахов легенько пустив «Мальборо» по гладенькій поверхні столу гостеві, за нею — запальничку із золотою монограмою.

— Судячи із замашок, мужик ти крутий. Для мене головне — зроблена робота, решта мене не хвилює. Отже — клієнта звати Олександр Селіді, з одеських греків. Живе в Штатах уже років із десять, отримав громадянство. Там у нього своя фірма, операції з нерухомістю. Він мені заважає.

— Чим? — Антон струсив попіл у попільницю.

— Це — тебе не стосується, — брови Малахова незадоволено смикнулися. — Я плачу тобі за роботу. І яка тобі печаль, кого і за що хоче прибрати з дороги замовник?

— Гаразд. Давай далі.

— Усі витрати — візи, паспорти, квитки, проживання там — я беру на себе. Платня — двісті штук баксів. Термін три тижні, відлік іде з першого дня у Штатах, треба впоратися швидше. Як це ти зробиш — мені до задниці. Нещасний випадок — нормально, але хай усі знають, що це організовано. Іншим буде наука. У Штатах вас зустріне моя людина...