Читать «Останній раз» онлайн - страница 14

Антон стенув плечима і повернувся до машини. Він навіть не намагався дізнатися щось у натовпі, навряд чи хтось знає більше.

Через два дні хіба що лінивий не говорив і не писав про скандал із банком «Партнер», котрий несподівано луснув, а гроші вкладників, в тому числі й валюта, спливли в невідомому напрямку, а разом з ними — і президент Анатолій Рогоза, про якого нічого не знає навіть дружина, але, на переконання громадськості, вона точно бреше. Розпочато слідство.

У «Партнері», одному із найбільш надійних до останнього часу банкові, Антон і Віта зберігали п’ятдесят тисяч доларів. Дрібничка. Але...

— Я так і зрозумів, що це був жарт.

— Обставини змінилися. Але я так собі прикидаю, що тепер це справді буде востаннє. Мені все набридло.

— З такими настроями братися до серйозних справ навіть лікарі не радять.

«БМВ» перетнула Печорський міст і рухалася в бік Голосїївського лісу. Кіт не приховував своїх радощів з приводу повернення Антона до справ. Клієнт, котрий зробив замовлення, дуже солідний, втрачати такого небажано. Знаючи суть справи в загальних рисах, Кіт був певен, що, крім Антона, з роботою такого масштабу не впорається ніхто. Або, скажімо так, мало хто.

Антон проїхав проспектом і повернув у бік виставочного центру. Припаркувавшись, він начепив темні окуляри і взявся за ручку дверцят.

— Ходімо погуляємо. Спекота в цій коробці, думати заважає.

Розпечене повітря застигло, здавалося, його можна помацати.

Антон і Кіт пройшли крізь арку, знайшли лавицю у затінку і вмостилися на ній.

— Як ото негритоси в своїй Африці живуть? — пробурчав Кіт. Він уже добряче заплив салом, отож переносив спеку важче, ніж худорлявий спортивний Антон.

— Вони пристосувалися, як риби до води, як пташки у повітрі. Та й у нас іще далеко не Африка. — Антон закурив. — Давай про справи.

— Замовник платить двісті штук плюс витрати. Половину — наперед, при згоді працювати на його умовах.

— Які ще умови? Ім’я, завдаток, терміни — по-моєму, все.

Кіт не поспішав із відповіддю. Антон інстинктивно відчув щось недобре.

— Є один нюансик. Нюансик, гм... Замовник хоче особисто зустрітися з виконавцем.

— Не піде! — Антон рішуче ляснув долонею по обтягнутому джинсами коліні. — Замовник не знає мене, я його. Такий порядок. Нема про що говорити!

— Зажди! — у голосі Кота почулися нотки відчаю. — Спочатку послухай спокійно, а потім уже й вирішуй. Я сам мало що знаю. Замовник дав лише ім’я. Олександр Селіді. І адресу, — він витримав паузу. — У Нью-Йорку.

— Не зрозумів...

— У місті Нью-Йорк, Сполучені Штати Америки. З людиною, котра погодиться працювати, замовник зустрінеться особисто і буде домовлятися вже без мене. Коротше, своє я отримую. І не дивись на мене так! Повторюю, не знаю ні греця! Звичайно, витрати тебе не стосуються...

— Ще б пак, — Антон говорив відсторонено, думки витали десь далеко, таких пропозицій він іще не отримував. — У них там що, своїх немає?

— Не знаю! До речі, я й про тебе мало що знаю. Антон — та й усе — а де ґарантія, що тебе насправді так звуть?! Де твій барліг — невідомо. Може, й на тачку свою ти чіпляєш фальшиві номери! Напарника твого в очі я не бачив. Здогадуюся, що це баба, але це лише припущення, думки, можу й помилятися. То що про тебе буде знати замовник? Чого ти боїшся?