Читать «Останній раз» онлайн - страница 15

— Хто замовник? Платити хто буде?

— Відповідаю — Віктор Малахов! Його всі знають! Він не ховається!

Про Малахова на прізвисько Круглий Антон дещо чув ще з часів своєї оперативної роботи. Останнім часом статус бандита змінився, тепер він — шанований бізнесмен, банкір, власник мережі модних супермаркетів. На сьогодні Антон міг повідати про Віктора Малахова дуже багато. Вони з Вітою по ходу справи збирали інформацію про всіх значних авторитетів, заганяли усе в комп’ютер і вже мали невеличку особисту картотеку.

Знав Антон і про те, що зо два роки тому вони отримали замовлення ліквідувати одного з ділових партнерів Малахова і з успіхом впоралися з цим. Може, на них чекає пастка, хоча навряд чи їх могли вистежити, вони діяли зазвичай із пересторогою. Та від випадковостей не застрахований ніхто, якась дрібна необачність тепер могла вилитися у небезпечну ситуацію. І все ж таки пропозиція спокуслива. Якщо пастка — вивернутися можна. А гроші потрібні неабияк, а до того ж — абсолютно нові горизонти...

— Я маю подумати, — промовив він.

— Довго? Він чекати не буде.

— Потерпить. Завтра чи післязавтра я з тобою зв’яжуся і скажу, що вирішив. Куди тебе підкинути?

...Віта неабияк здивувалася. І у неї були ті ж таки побоювання. А потім вони години чотири радилися. І коли усоте перелопатили мінімальну інформацію та варіанти, ранком наступного дня Кіт отримав відповідь.

— Зустріч — там, де скажу. На моїх умовах. Зрозуміло?

Неважко було здогадатися, що Малахов прикотить на зустріч у шикарній машині — темно-синьому, блискучому в сонячному сяйві «шестисотому». Антон не поспішав виходити з своєї машини.

— Щось не так? — занепокоївся Кіт.

— Поки все о’кей.

До «БМВ» швидким кроком підійшла довговолоса брюнетка, обличчя якої ховалося під величезними темними окулярами. Вона прочинила задні дверцята і вмостилася у них за спинами. Кіт здивовано озирнувся на неї, його погляд прикипів до стволу «берети».

— Відверни свою морду. Дивись прямо, — звелів Антон.

Кіт підкорився. Дуло ткнулося йому в потилицю.

— Я так розумію — це твій напарник, — він намагався не втрачати чоловічої певності. — Приємно познайомитися, мадам...

— Заткни пельку, — Антон зиркнув на годинник. — Отже, я іду. У неї сотовий телефон при собі. Буду сигналізувати кожні п’ятнадцять хвилин. Якщо ти нас підставляєш, і я не озвуся за п’ятнадцять хвилин, вона тебе застрелить. Зрозумів?

Кіт кивнув.

— Не нудьгуйте! — Антон вийшов, хряпнувши дверцятами.

Від «мерседеса» його відділяло метрів п’ятсот, котрі він подолав неквапом, зиркаючи на всі боки. Як і було домовлено, Антон відчинив задні дверцята і, вмостившись у салоні, з задоволенням відзначив, що у машині кондиціонер. Чоловік, що сидів поруч із водієм, повернувся і простягнув руку.

— Здоров!

Якби Антон не знав, що Малахову сорок два, то не зміг би точно визначиш його вік. Голова його була поголена, як більярдна куля. Саме за звичку ходити голомозим він і отримав прізвисько Круглий. Ніс йому колись давно зламали, зробивши Малахова чимось невловно схожим на постійних супротивників Роккі-Сталлоне по ринґу. Однак сірі очі, розумні й жваві, не пасували до загальної зовнішньої дебільності, котра так і випромінювалася з кожного поруху авторитета. Потиск руки був коротким і міцним, Антона це чомусь заспокоїло — сильні люди, якщо вони ще й не дурні, не звикли робити дурниць, а важко тільки з ідіотами, вони непрогнозовані і тим небезпечні.