Читать «Останній раз» онлайн - страница 12
Андрій Кокотюха
— Гайда. Погнали!
Всі разом з водієм вийшли з машини, перетнули подвір’я і зупинилися біля потрібного під’їзду. Сторожук натиснув кнопки на щитку домофону.
— Ти? — прошипів динамік.
— Я, я... Свої... — Сторожук натиснув на дверну ручку, котра за кілька секунд піддалася. Троє в масках ковзнули за ним. Двері потрібної квартири виходили просто на майданчик, вони були прочинені, хазяїн стояв у темно-коричневому оксамитовому халаті, з-під якого стирчали голі волохаті ноги. В такому вигляді президента комерційного банку «Партнер» побачити міг не кожен.
Сторожук трохи повагався, не поспішав заходити, хоча господар і пропускав його. Нарешті він зробив крок через поріг і несподівано навалився усім тілом на двері, не даючи їм закритися. Троє в масках миттєво випірнули з мороку сходового майданчика і потіснили хазяїна всередину, погрожуючи револьверами. Коли всі увійшли, Сторожук зачинив двері, після короткого вовтузіння освоїв досить складну систему замків, клацнув ними. На господаря квартири він намагався не дивитися.
Хазяїна обшукали, з кишені халата видобули плаский браунінг старого зразка. Старший покрутив зброю в руці.
— І це стріляє?
— Сунь собі в жопу і спробуй, — порадив господар.
— Дуже смішно, — старший пожбурив браунінг на м’який килим собі під ноги, хвацьким ударом зафутболив його під диван, промовив: — Мало часу для гумору. Починайте, хлопці.
Його підлеглі діяли точно за планом. Уже за хвилину вони виштовхали до залу перелякану молоду жінку, котра плуталася в халатику, вдягаючи його на ходу, і хлопчину, який нічого не розумів зі сну. Йому було років вісім. Старший жестом звелів хазяїнові сісти на диван, жінці й хлопчикові вказали місце біля столу. Дитина притислася до матері, злякано глипаючи на чорні маски.
— Довго базарити не будемо, — старший став так, щоб одночасно бачити всіх. — 3 тобою, Рогоза, хотіли домовитись по-мирному. Ти не послухався. Більше того, найняв миршавих мудаків, але вони таки покалічили двох наших хлопчиків. Коротше, ти догрався.
— Далі що? — Сторожук, що причаївся у кутку, не міг зрозуміти холоднокровності Рогози. — У будь-якому разі, сволото, чого б ви там не хотіли, поки тут жінка й дитина — розмови не буде.
— Саме тому вона й буде, — старший неквапом витяг пачку цигарок, припалив, струсив попіл на килим, посміхнувся, забачивши мовчазне очікування на обличчях полонених. — Ви залишитесь жити. Усі троє. У будь-якому випадку, домовимося ми чи ні, — він явно грав на публіку. — Зараз почнемо.
Він кивнув одному із підлеглих. Той взяв за руку переляканого хлопчика, смикнув його від матері і поклав його руку на стіл. Жінка спробувала стати на заваді, але досить було важкого погляду з чорних прорізів маски, і вона уклякла на місці, немов загіпнотизована удавом. Другий напасник тим часом притиснув дуло до голови Рогози.
— Я роблю останню пропозицію, Рогоза, — старший говорив, не дивлячись на господаря квартири, неначе в кімнаті не було нікого, крім переляканої безпорадної жінки, що стояла навпроти. — Якщо ти відмовишся, твоєму шмаркачеві відрубають пальця. Ти віриш, мамусю? На мене дивися, суко! — гаркнув він несподівано і знову перейшов на нормальний тон. — Я повторюю: ти відмовляєшся — це буде коштувати одного дитячого пальчика. Я буду повторювати пропозицію ще тричі. Потім займуться твоєю дружиною. На очах сина. Обох вас ми скуємо наручниками і прикуємо до труби опалення. Якщо й це не промиє тобі мізки, я віддам тобі ключі від наручників, і ми дамо твоїй родині спокій. Назавжди. Живи з усім оцим. Спокійно.
