Читать «Таємниця підводного човна» онлайн - страница 79

Андрій Кокотюха

Скинув Капітан вперше за увесь цей час свій щільний водолазний костюм із неоперну, і хлопці побачили під ним худе, засмагле і дуже жилаве треноване тіло. Що саме по собі переконало обох: справжній учений-винахідник — не занудний дядько із запорошеного кабінету, а жвавий активний чоловік міцної спортивної статури. Це дозволяє йому бути трохи дивакуватим. І саме він довів, яку величезну користь здатні приносити диваки.

Лишившись без свого костюма голим по пояс і босим, у довгих, майже до колін, трошки старомодних купальних трусах, сивий бородань метнувся до «Рибки» по шкіряну сумку з інструментом і почав виконувати над скринею якісь ледь не шаманські ритуали. Намагався відчиняти, а точніше — ламати, замок дуже акуратно. І це йому вдалося: після нетривалих зусиль прямокутне віко піддалося.

Хлопці кинулися до скриньки наввипередки, штовхаючи один одного. Мало не побилися за право першим зазирнути всередину.

І завмерли обоє.

Відчули потилицями: стоїть Капітан над ними й усміхається вже навіть не звичною для себе дивакуватою, а переможною посмішкою.

Обернулися, глянули — так воно і є. Стоїть сивий худий засмаглий бородань, схрестивши руки на грудях. Одну босу ногу поставив на люк свого човника, а другою притупує, не відриваючи п'яти від теплої пласкої поверхні. Пополуднє сонце грало в нього в очах, пускало хлопцям хитрі бісики.

— Що, не чекали? — широко усміхнувся Капітан. — Ось мені цікаво — ви там золото збиралися знайти, срібло чи діаманти?

— Ну… але точно не оце, — вичавив із себе Богдан, показуючи на те, чим виявилася набита майже по самі вінця, знайдена з такими пригодами й ризиками скринька.

— Справді, — промимрив Данило, котрий бачив і діжку, повну золота, і золоту булаву, й діамант Зміїна Голова. — Тут помилка, мабуть…

— Тобі, Богдане мій дорогий, прощаю, — великодушно махнув рукою Капітан. — А ось тобі, Даниле, сину вченого тата, зараховую незадовільну оцінку з величезним мінусом. Бо для твого батька, і не лише для нього, а й для цілої нашої країни, скарби — оце! Справжні скарби, розумієш?

Аж тепер до Данила Ланового почало поступово доходити. Навіть ляснув себе по лобі, щоб боляче собі зробити, щоб загуло — так соромно стало.

— Я бовдур! Телепні ми з тобою, Богдане!

— Чому це я телепень?! — наїжачився Майстренко. — Оця купа паперу в теках, якими забита скринька, оці кілька кілограмів макулатури — скарб? Чи може, — враз його осяяла, — там у кожній папці вказано місце, де затоплений корабель із золотом?

— Не хочу сваритися з тобою, Майстренко, — зітхнув Данило. — Дурнем теж не хочу називати. Бо ти не такий. Пригадай історію затоплення «Сома», мічмана Волоха, поему його героїчну, врешті-решт! Як там, пане Капітане, нагадайте, будь ласка що там моряки заповідали?

Наморщив чоло Капітан, шукаючи потрібні рядки, прочитав речитативом:

— Хай наша зброя лежить на дні, хай чекає на глибині, хай ми не впали в останнім бою, але й не склали зброю свою, не спустили свої прапори, лишили їх на дні до пори, лишили в човні, без туги й журби, наші статки, наші скарби. Знаючи, що надійде час і хтось згадає, врешті, про нас, про хвилі дзвінкі й небеса голубі, про те, що залишили ми по собі.