Читать «Чорний красень» онлайн - страница 29

— Що правда, сер, то правда, — погодився Джон, — але хлопець не має сидіти на місці, йому треба рости.

— Джеймсе, скільки тобі років? — запитав господар.

— У травні буде дев’ятнадцять.

— Ще надто молодий. А ви, Джоне, що скажете?

— Молодий — то молодий, але міркує по-дорослому, та й силою не обділений. Хіба що кіньми править ще не так уміло, та за цим справа не стане. Рука в нього тверда й легка, око зірке, завбачливості теж не позичати, і я певен, що під його наглядом коні не матимуть клопоту ані з копитами, ані з підковами.

— Джоне, твого слова цілком досить, — запевнив господар. — Сер Кліфорд у дописці додає: «Якби я міг знайти чоловіка, котрого підготував ваш Джон, це було б ідеально». Так що, Джеймсе, обміркуй цю пропозицію, увечері порадься з матір’ю, а потім даси мені знати, що надумав.

Через кілька днів по розмові було остаточно вирішено, що Джеймс за місяць-півтора перебирається до Кліфорд-холу, а поки залишався тут і мав навчитися правити кінними запрягами.

Ніколи екіпажів не запрягали так часто, як тепер. Зазвичай, коли господиня залишалася вдома, сквайр правив кіньми сам, але зараз — байдуже, хто куди їхав (чи то господар, чи то юні леді), — щоразу, коли мене із Джинджер ставили у запряг, на кучерські козла сідав Джеймс. Спершу до нього підсідав Джон, допомагав йому, коли треба, порадою, та Джеймс скоро набив собі руку і далі вже їздив сам.

Я просто не йняв віри, скільки вулиць нам доводилося минати, коли наш господар щосуботи виїжджав до міста. А які різні вони були!.. Заїжджали ми й на вокзал (коли господар мав зустріти потяг), і їхати туди доводилося в суцільному потоці кебів, возів, бігунців та омнібусів. Дорога на вокзал пролягала через міст, і в ті години, коли прибував потяг, недосвідченому кучерові чи ненавченим коням туди краще зовсім не пхатися. Сам міст був вузький, а на виїзді дорога різко повертала, і, якщо ловити ґав, то недалеко й до біди.

Розділ 15

Старий конюх

Незадовго до від’їзду Джеймса господар із господинею вирішили провідати своїх друзів, що жили за сорок шість миль від нас, і за кучера знову був Джеймс. Першого дня подорожі ми здолали тридцять дві милі. Шлях пролягав довгими, важкими для підйому пагорбами, та Джеймс так мудро й обережно правив нами, що ми з Джинджер зовсім не втомилися. Коли дорога збігала вниз, він ніколи не забував про гальмівний важіль і вимикав його одразу, як зникала в ньому потреба. Завдяки його керуванню ми завжди бігли там, де дорога була найрівніша, а коли на нас чекав довгий підйом, він пускав нас трохи навскіс, тоді екіпаж не так сильно тягнуло назад, а ми мали змогу бодай трохи перевести подих. Здавалося б, дрібничка, але й вона полегшує життя коня, а тим паче гарне ставлення.

Дорогою ми декілька разів зупинялися, а коли вже смеркало, доїхали до міста, де мали переночувати. Зупинилися в найбільшому готелі недалеко від величезної ринкової площі. Проїхавши під аркою, ми опинилися у довжелезному готельному дворі, у самому кінці якого знаходилися стайні та каретні. Назустріч нам, як і годиться, вийшли двоє конюхів. Старший із них був невисоким, але жвавим і привітним чоловіком, кульгавим, одягненим у жовту смугасту камізельку. Він зумів блискавично розпрягти мене (такої швидкості я ще зроду не бачив), узяв мене за повід і, лагідно щось приказуючи, повів до стайні. Стійл у стайні було, може, із шість або вісім, та тільки два чи три з них були зайняті. Другий конюх зайнявся Джинджер. Джеймс, поки нас вичищали та витирали, стояв поряд.