Читать «Чорний красень» онлайн - страница 27

Мати хлопчика, зачувши таке, зронила сльозу.

— Мій бідолашний Біл, треба йому допомогти, хлопчику ж напевне боляче.

— Ішла би ти, жінко, до хати, — розпорядився фермер. — А Білові перепало заслужено, і я ще подивлюся, чи скористається він із цього уроку. Він уже не вперше знущається з того поні, але я таки покладу цьому край. Дуже вам дякую, Менлі. Щасливої дороги!

Ми рушили далі, і Джон усю дорогу вдоволено усміхався. Коли він розповів про цю пригоду Джеймсові, той теж повеселішав і сказав:

— Так йому й треба! Я знаю цього задаваку ще зі школи. Гне кирпу так, що куди тобі — він, бачте, син фермера! Тільки те й робить, що чваниться і зачіпається до менших. Ми, старші хлопці, звісно, спуску йому не даємо, як треба, то й втовкмачимо, що за партою і на ігровому полі немає фермерських чи наймитських синів — там ми всі рівні. А ще, пригадую, такий випадок. Перед обідніми уроками я застав його за одним прецікавим заняттям: сидить він, значить, на підвіконні (а вікно там таке здоровезне!), ловить мух і обриває їм крильця. Обриває, мене не бачить, то я й заїхав йому в вухо, та так, що він сам із того підвіконня злетів, як та муха. Злий я був на нього. А він на підлогу брик — і ну ревти, що той бугай!

Я аж злякався. Прибігли хлопці з ігрового майданчика, навіть директор із вулиці прибіг подивитися, кого там ріжуть. Я, не мудруючи лукаво, виклав усе, як було: так і так, мовляв, це я його, і пояснив, за що. А потім показав директорові мух — і тих, яких він уже розчавив, і тих, які ще повзали без крил, ще й обірвані крильця на підвіконні… О, як директор розлютився, я ще таким його не бачив. Біла вже, правда, не карали, бо він і так заводив, як останній боягуз (а він таки направду боягуз); директор лише наказав йому сісти і пообіцяв, що до кінця тижня зловмисник не має права гратися в ігри. Після цього він скликав усіх учнів і пояснив їм, що таке жорстокість і якими безсердечними й боягузливими мають бути ті люди, що знущаються зі слабших, ніж вони самі. А найбільше з його слів мені запам’яталося те, як він назвав жорстокість тавром диявола і попросив, аби ми, побачивши, як хтось мучить меншого за себе, втовкмачили йому, з ким він вступив у змову, адже диявол — це передусім убивця, а його споконвічне призначення — терзати живих. Коли ж, додав директор, ми побачимо людину, котра ставиться до ближніх із любов’ю та повагою, любить людей і братів своїх менших, то це — Божий обранець.

— Ліпше від вашого директора не скаже ніхто, — зауважив Джон. — Нема любові — нема віри; люди можуть переконувати інших у своїй побожності скільки заманеться, але якщо ця побожність не вчить їх доброти й людяності, то їхня віра — чистісіньке лицемірство, і вона обернеться на порох, коли, Джеймсе, настане час назвати все своїми іменами.